Еволюція традиційного народного вбрання кінця ХІХ – початку ХХ ст.

За матеріалами Старобільського повіту Харківської губернії.

На порубіжжі ХІХ–ХХ століть життя українського селянського загалу в цілому зберігає риси традиційного суспільства. Але все відчутнішим стає процес його модернізації, який набував неоднакової інтенсивності в різних сферах народного буття і в різних регіонах України. Старобільський повіт Харківської губернії, крім інших специфічних рис, мав своєрідну соціокультурну і просторову орієнтацію. Цей землеробський повіт межував із досить розвинутим промисловим регіоном – Слов’яносербським повітом Катеринославської губернії (де ще у XVIII ст. зародилися українська металургія і вуглевидобуток) і з Областю Війська Донського, що також своєрідно впливало на традиційне селянське буття. Незважаючи на достатню кількість і дешевизну землі у Старобільському повіті, його географічне становище сприяло розвитку (крім традиційно селянських – гончарства, деревообробки тощо) відхожих промислів: на польових роботах на Дону і на Кубані, а також на шахтах, звідкіля ще й привозили вугілля для перепродажу. Це сприяло інтенсивнішому розмиванню устоїв традиційного селянського життя, що великою мірою позначилось і на розвитку народного костюма в цьому регіоні. Характерне спостереження кінця ХІХ ст.: “Никольские жители одеваются довольно порядочно и опрятно наподобие городских мастеровых и мещан. Здесь проявила своё влияние область Войска Донского, куда весною отправляется на заработки множество народа, принося оттуда разные привычки и моды, этому же способствовала, вероятно, и близость железной дороги…” [1].

У традиційному суспільстві символічна значущість речей виникає вже в процесі їх створення. У старобільських селян ще зберігаються численні обряди, пов’язані з прядінням і ткацтвом. Багато з них виконувалися не як ритуал належної поведінки, а як ритуал сакральний, за порушення якого чекало покарання. Наприклад, зафіксовано звичай спалення першого напряденого дівчиною веретена: “Чтобы быть хорошею пряхою” [2]. Смисл обряду – набуття надприродних властивостей, які необхідні для майстерності. Про усвідомлення сакральної сторони цих трудових процесів свідчить широко розповсюджене табуювання часу їх виконання: заборона прясти в п’ятницю, бо інакше: “Свята П’ятниця”, “Божая Матер” насипле в череп, в очі кострики від льону або коноплі [3].

Різні властивості речі мали різні семіотичні акценти. Наприклад, сорочка, як “найбільше своя” річ (виготовлена своїми руками, одягнута безпосередньо на тіло), мала високий обереговий статус. Коли під час першого сіву селянин одягав нову (або чисту) сорочку, актуалізувалось її значення як атрибуту катартичної (сіятель без гріха) та імітативної (поле без бур’яну) магії. Належний спосіб носіння відображав ідею непорушності “належного” світоустрою: ненавмисне одягання в повсякденному житті сорочки навиворіт принесе людині нещастя. Тоді як вивернутий одяг у ритуалі – сакральний атрибут надзвичайного часу, коли поєднуються світ реальний і потойбічний.

У багатьох випадках саме домотканому одягу надавалася перевага в ритуалі. Наприклад, із найкращого лляного полотна шилися ритуальні “додільні” сорочки. Іноді вищий семіотичний статус надавався саме “білій” (полотняній) сорочці, хоч “красні” (кумачові) вважалися більш престижними і гарними (с. Трьохізбенка). Досі існують уявлення про лікувальні властивості саме полотняної вінчальної сорочки (с. Колядівка) [4].

Чітке зростання тенденції до витіснення полотна фабричною тканиною і заміни саморобних компонентів одягу покупними, виникнення яких неясне, свідчить про порушення в колективній свідомості початкової ланки цілісного сакрального ланцюга створення речі як створення світу. Це один із виявів згасання однієї з головних опозицій традиційного світогляду: “я” – “вони” (“своє” – “чуже”). Межі між ними стають усе прозорішими, приймання “чужого” у “свій” мікрокосм – усе більш можливим. Це твердження не стосується поверхневого буття речей: йдеться про загальну тенденцію і семантику.

Але спочатку окреслимо використання “краму” на Старобільщині. Полотняними були буденні, а іноді й святкові чоловічі сорочки. Святкові жіночі, а подекуди вже й буденні сорочки були з “краму”. Приблизно таким було співвідношення домотканини й “краму” у поясному одязі. Буденні штани – полотняні, святкові – з “краму”. Майже вийшли з побуту плахти. У більшості сіл дерга була буденним одягом, а в деяких – вбранням тільки літніх жінок. Повсюдно святковим, а подекуди і буденним одягом були спідниці із бавовняних і вовняних фабричних тканин – “шарафани”. Нагрудний одяг (жилети, чинарки (чумарки), керсетки, юпки і кохти) виготовлявся з покупних матеріалів.

Ураховуючи практичні властивості тканини, все ж таки констатуємо: найдовше домотканими залишаються сорочки, які мають дуже високий семіотичний статус. Але цей зв’язок, безумовно, не був однолінійним. Сорочка з покупної тканини може повністю переймати семантику домотканої у відповідних ритуалах. Багатогранною є символіка купованої хустки. Наприклад, в українських селах, зокрема в Старобільському повіті, символом дошлюбного поєднання наречених була хустка, а в російських селах – сорочка, яку наречена дарувала нареченому. Купована хустка виступала не тільки як медіатор, вона могла виступати і як атрибут лікувальної магії. Наприклад, у с. Трьохізбенка ще на поч. ХХ ст. хустками, якими пов’язували “ковпак” під час вінчання, жінки накривали (“лікували”) хворих дітей.

Набувають знаковості і деякі речі з традиційно низьким семантичним статусом. Вони певним чином вписуються в ритуал, але, на відміну від архаїчних символів, їхня значущість прозора і не досить значна. Прикладом такого явища є поширений звичай дарування чобіт матері нареченої.

У той же час деякі традиційні елементи костюму з глибокою архаїчною семантикою набувають ознак ритуальних атрибутів. Це насамперед старовинні (на той час) жіночі святкові головні убори – очіпки і кокошники. Основною їх функцією стає засвідчення переходу нареченої із дівоцького стану в стан заміжньої жінки.

Багатовекторність семантики обряду покривання молодої [5], який був головним елементом весілля, зумовлювалася значущістю браку саме для дівчини. Перехід дівчини в стан заміжньої жінки докорінно змінював її сутність (навіть фізичну – втрата цнотливості, материнство). Це сприяло збереженню архаїки атрибутів ритуалу, насамперед, консервуванню семіотичного статусу очіпка. Порівняно з дівчиною, зміна в стані хлопця після одруження не була такою глибокою. Тому його весільна роль не відмічена такою архаїчною атрибутикою, як роль нареченої. Обрядовий статус весільного головного убору нареченого визначався доповненням модного нового купованого картуза квіткою, яку пришивали, дотримуючись певного ритуалу, сестри нареченої.

Таким чином, у семіотичному статусі очіпка переважало сакралізоване соціальне й етичне навантаження, зберігався відгомін аграрної магії. Картуз із квіткою мав, так би мовити, сценарне (визначав весільну роль хлопця), медіативне (квітка – символ вінка, символ дівоцтва нареченої) значення, свідчив про дотримання моди і наявність грошей, тобто його семіотичний статус був значно нижчим.

Пошиті з покупних тканин, нові за конструкцією, куповані речі набувають значення маркерів престижності – заможності та моди. Народний костюм у цілому, не втрачаючи сакральної семантики, набуває все більше світського символічного навантаження, що є складовою частиною загального процесу модернізації традиційного суспільства.

У символіці одягу відбувається зміщення акцентів від “вміння зробити” до “вміння заробити”. Тут відтворюється, з одного боку, процес подальшого відчуження праці: побутування речі – від її виникнення, виробника – від споживача. З другого боку, віддзеркалюються зміни в моральних пріоритетах селянства: цінується не лише майстерне виконання традиційних справ, а й вміння заробляти гроші. Наприклад, у великому торговому с. Біловодську цінність нареченої була вищою, якщо вона займалася торгівлею: “за неї треба дорогше, вона нитошниця” (на сватанні) [6].

Одним із засобів надання речам повноцінності було їх орнаментування: “…Йдеться не про прикрашання речей у звичайному для нас розумінні, а про наділення їх необхідними (у тому числі й практичними) властивостями, про їх оживлення. Тільки в цьому випадку річ починає функціонувати і як корисний предмет і як цілком живе явище зі строго індивідуальними властивостями” [7].

Семантика сорочок визначається не лише способом їх носіння – безпосередньо на тілі, ритуалізацією виникнення (прядіння та ткацтва), а й значною мірою – орнаментикою. Виходячи з цього, важливо зафіксувати навіть поодинокі факти архаїчного орнаментування вбрання кін. ХІХ – поч. ХХ ст. На старобільських сорочках виявлено: 1) на опліччях українських (Новопсковський р-н) і російських (Новоайдарський р-н) сорочок ромбічний орнамент виконано червоними нитками занизуванням; 2) на уставці української сорочки (Білокуракинський р-н) хрестиком коричневими нитками вишиті дві центральні композиції: птахи обабіч “світового дерева”; 3) на чоловічій сорочці, виявленій у російському с. Гречишкіно (Новоайдарський р-н), відтворено геометричний орнамент, в якому простежується мотив оленя (чорний колір, хрестик).

Узагалі, сорочки, що побутували в Старобільському повіті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., орнаментовані альбомними рослинними візерунками (хрестик; червоно-чорна, червоно-синя гама). Такою ж є і орнаментика рушників: рідкі елементи архаїки і панування “брокарівських” троянд. Це явище є елементом загального процесу зниження семіотичного статусу речей, що саме й уможливлює використання в даному випадку альбомних мотивів. Значення (здебільшого декоративне) мав уже орнамент як такий, його мотиви втратили глибинне прочитання. Використання альбомних мотивів знижує значення цих речей як фактів народного мистецтва (втрачення самобутності), але вони повною мірою зберігають своє значення як факти етнографічні (свідчення об’єктивного процесу модернізації суспільства).

Значною мірою зберігається етнодиференціювальна функція одягу. Наприклад, українські сорочки Старобільщини мають такі конструктивно – орнаментальні особливості: більшість сорочок – з плечовими уставками, пришитими, частіше, по основі; рукава біля уставок переважно призборені і закінчуються манжетами або вузькою обшивкою; комір відсутній; на уставках і рукавах хрестиком вишито біхромний рослинний орнамент. Виявлено невелику кількість сорочок із суцільнокроєними рукавами, орнаментованих “вирізуванням” і вишивкою “біллю”. Тобто в старобільських сорочках поєднуються риси, характерні для сорочок Київщини і Полтавщини [8].

Оригінальністю відрізнялися луганські керсетки. Їх шили з чорного оксамиту, а також різнокольорових (червоних, жовтих, зелених) вовняних і бавовняних тканин. Керсетки щільно облягали стан до талії, а нижче – розширювались за допомогою клинів і бантових складок. Застібки на гачках або ґудзиках розміщувалися по центру або збоку. Керсетки Луганщини були коротшими, ніж середньодніпрянські (до стегна). Довжина керсеток збірки Луганського обласного краєзнавчого музею (ЛОКМ) – від 51 до 54 см. Головною особливістю луганських керсеток було те, що верхня частина (до лінії талії) була довшою, ніж нижня. Пропорційне співвідношення верху і низу більшості керсеток з колекції ЛОКМ становить 3:2. Є також керсетки, в яких відповідна пропорція становить 4:3 і 2:1. Подібні керсетки зафіксовані і на Донеччині [9].

На Луганщині популярним засобом орнаментації керсеток, поряд із розшивкою тасьмою, смугами тканини, мереживом, були маленькі кольорові ґудзики, які пришивалися по лінії талії [10]. На керсетці з с. Герасимівка Станично-Луганського району нашито 33 ґудзика. Одна керсетка із збірки ЛОКМ, що побутувала в с. Шовкунівка Білокуракинського району, прикрашена бісером.

У Новопсковському районі Луганської області виявлені також керсетки, які за кроєм схожі з керсетками Полтавщини, а за орнаментацією – з керсетками Сумщини. Як і полтавські, новопсковські керсетки мають вільний силует, дещо завищену лінію талії, зміщену вліво застібку. Однак новопсковські керсетки значно коротші, ніж полтавські. Пілки керсеток прикрашені вертикальними зубчастими смугами з ґудзиками, що імітують двобортність. Такими ж зубчастими нашивками декорувались і керсетки Сумщини, але застібки у них розміщувались по центру.

Плисові і ситцеві “керсетки” побутували і в російських селах на Луганщині.

В українських селах Біловодського і Новоайдарського районів зафіксовано побутування коротких (нижче талії) безрукавок трапецієподібного силуету: спинка, розширена боковими клинами, довша, ніж перед, застібка на ґудзики розміщена по центру. Місцева назва цих безрукавок – “кіраси”. Крій “кірас” подібний до крою кофт, які з кін. ХІХ ст. поширюються на всій території України, у південних російських губерніях і в Області Війська Донського під впливом міської моди. Назва цих безрукавок також має аналоги. “Кірасами” в південних російських губерніях і в Області Війська Донського називалися приталені, з баскою кофти. Вірогідно, своєрідний крій луганських безрукавок “кірасів” є наслідком впливу міської моди на народний костюм, а назва запозичена.

У російських селах Старобільського повіту побутували безполикові з біхромною вишивкою жіночі сорочки й сорочки з уставками, пришитими по пітканню, з дрібними оборками на манжетах, прикрашені “фарботками” (мереживом з кольоровою підставою).

Необхідним компонентом буденного і святкового комплексу російського жіночого одягу в цьому регіоні до поч. ХХ ст. були сарафани. Їх шили із ситцю (червоного, синього, зеленого) і саморобної вовняної тканини (синьої або чорної). За кроєм сарафани були косоклинними, на лямках, напіврозпашними. Орнаментувалися вони (особливо святкові) барвистою тасьмою, мішурою, кумачем. Спереду по центру нашивалися розетки з різнокольорових стрічок, так звані “твиточки”. У колекції ЛОКМ є косоклинний сарафан із саморобної вовни, виявлений в с. Гречишкіно Новоайдарського району.

У цьому селі зафіксовано також побутування такого архаїчного виду жіночого одягу, як душогрійка, яка уявляла собою коротку широку розпашну накидку на лямках [11].

Своєрідним був святковий жіночий головний убір (“оправа”), котрий складався з “кички”, “кокошника”, “позатильня” з “махром” і платка. Кичка надавала форму м’якому кокошнику – невисокому, округлої форми, з оксамиту або шовку темно-червоного кольору, розшитому парчею. Прямокутні тверді позатильні, гаптовані золотою і срібною ниткою, обрамлялися бісером. До позатильня кріпився “махор” – широка смуга тканини з китицями на кінці, на яку з лицьової сторони були нашиті два ряди фабричної тасьми, блискітки, бісер. Поверх кокошника пов’язували складений шовковий платок такого ж кольору, що й кокошник.

У цілому в російських селах Старобільщини побутував своєрідний комплекс одягу, який вміщував риси південноросійського і центральноросійського комплексів [12]. Зафіксований також одяг з біетнічними ознаками. Так, у Новоайдарському районі виявлена жіноча сорочка з полтавським кроєм і смоленською орнаментикою [13].

У росіян як етнічної меншини в цьому регіоні народний костюм зберігається в ужитку значно довше . Факти його активного побутування зафіксовано і в наш час [14]. Українські “вишиванки”, виготовлені сучасницями, є надзвичайно майстерними.

Таким чином, на порубіжжі ХІХ і ХХ століть у досліджуваному регіоні всі компоненти народного костюму на різних рівнях зазнали впливу урбанізації (використання фабричної тканини, купованих речей, відтворення міських фасонів і альбомної орнаментики). Сакральний зміст символіки костюму все більше втрачається, зберігається її значення статево-вікової, соціально-майнової та етнічної ознаки. Еволюція народного костюму вплітається в загальний процес модернізації життєустрою українського селянства.

1. Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии: Очерки по этнографии края / Под. ред. В. В. Иванова – Х., 1898. – Т. 1. – С. 183.
2. Там само. – С. 179.
3. Там само. – С. 264, 571, 851.
4. Звіт про маршрутні польові дослідження традиційно-побутової культури Луганської області. 2002 р. – Архів Лугпнського обласного краєзнавчого музею, ф. 2, оп. 02–23, № 315.
5. Українці: Історико-етнографічна монографія: У 2 кн. / За наук. ред. А. Пономарьова – Опішне, 1999. – Кн. 2. – С. 108
6. Жизнь и творчество… – С. 924–925.
7. Байбурин А. К. Семиотические аспекты функционирования вещей // Этнографическое изучение знаковых средств культуры. – Ленинград, 1989. – 304 с., С. 69.
8. Ніколаєва Т. О. Історія українського костюма. – К., 1996. – С. 111, 126.
9. Николаева Т. А. Украинская народная одежда. Среднее Поднепровье. – К., 1988. – С. 106.
10. Жизнь и творчество…, С. 70, 763, 891
11. Чижикова Л. Н. Русско-украинское пограничье: История и судьбы традиционно-бытовой культуры (ХІХ–ХХ века). – М., 1988. – С. 18.
12. Там само. –С. 225.
13. Крестьянская одежда населения европейской России. – М., 1971. – С. 70.
14. Звіт про маршрутні польові дослідження…

Тетяна Віхрова (Луганськ)