Українська сорочка

Кожна людина, якої національності чи віросповідання вона б не була, зберігає біля себе якусь пам’ятку. Це може бути старовинна книжка або “Кобзар”, подарований рідною людиною, ювелірний виріб, хусточка від бабусі, чашка від мами, засушена квіточка від коханого, вишитий рушник чи вишита сорочка, що залишились у спадок від пращурів.

Ці речі ми старанно зберігаємо і одягаємо у великі свята як реліквію, як щось дороге в нашому житті, як захист і оберіг. Вони лежать у скринях чи шафах і ми, дивлячись на них згадуємо, як мама розповідала , що саме у тій, розшитій пташечками, ішла до вінчання з батьком. Знаю, що дотепер вишита сорочка була бажаною в чоловічім та жіночім вбранні і з кожним роком набуває популярності в народі. Вийдіть, шановні радіослухачі хоча б на київське “Співоче поле”, що на печерських пагорбах у дні національних свят, і ви побачите розкішне розмаїття вишитих сорочок, в які вбрані кияни, молоді хлопці та дівчата, старші чоловіки та жінки. Як то приємно і гарно виглядає!

Справді, вишивана сорочка – найсвятковіший і найкращий одяг і кожний орнамент на ній несе інтелектуальну інформацію, яку ми часом і не вміємо прочитати.

За часів Київської Русі “Сорочка”, “сорочиця” означала як натільний, так і верхній одяг взагалі. Щоправда, світобачення та світогляд наших пращурів були достатньо таємничі, отож “мову” вишитої сорочки сприймаємо здебільшого як сукупність візерунків, гру кольорів, майстерність вишивальниць. Але це не зовсім так. Гаптований комір, вишитіполики, рукави, погрудки (пазуха), гаптований мереживом і вишивкою поділ сорочки далеко не примха художньої уяви рукодільниць. То зворушливе послання у символах, яке сягає сивої давнини. Ромби, хрестики, лінії, кружальця, складені у візерунки – все то було прагненням людини зласкавити добро, обійти лихо. Геометричний, рослинний та зооморфний (стилізоване зображення тварин, птахів) орнаменти сусідять на одній вишиванці, хоча кожна їх деталь має свій голос. Хвиляста чи ламана лінія – не що інше як безкінечність життя

Про те, що вишивка була відома з незапам’ятних часів, свідчать навіть кам’яні “скіфські” баби, на яких добре видно схематичні зображення вишивки на уставках, подолі, манжетах рукавів.

Зображені кружки, зубці, ромби, зигзаги давніх орнаментів нині сприймаються нами як абстрактні лінії. Проте наші Праматері не тільки зображали їх, але й “читали”: це була складна абстрактно-знакова система, яка давала змогу пізнавати навколишній світ і навколишню дійсність. Ці знаки символізували зображення землі і води, людей і тварин, птахів і рослин. Елементи сучасної української вишивки збігаються з символікою орнаментів Трипільської культури. Існують три роди орнаментів: геометричні, рослинні, зооморфні (тваринні). Всі вони відображають стародавню символіку, пов’язану з уявленнями українців про світобудову – хрести, кола, трикутники, лінії а також культ природи – стилізований символ продовження роду – “дерево життя” з сонцем на вершечку, верховним божеством, світлоносною моральною і фізичною силою, а іноді і з птахами. На думку Миколи Костомарова, птиці в русів були священними, самі боги перетворювались на птиць, тому люди поклонялися їм, “барвінок” – символ немеркнучого життя. Так ромбічні узори землеробських племен Трипільської культури були символом родючості. Ромб із крапкою посередині – символ засіяного поля. Круг, розетка – зображення Сонця. Казковими візерунками прикрашали сорочки, намітки, очіпки – прагнули до краси, до самобутності. Готували дівчата собі на все життя по 50, 80, а іноді 100 сорочок з тонкого вибіленого полотна. А часом не тільки вишивали нитками, а ще гаптували сріблом, золотом, бісером, перлинами, коштовними каміннями, лелітками прикрашали одяг.

Вишиванка – символ здоров’я, краси, щасливої долі, родової пам’яті, любові, святості, оберіг. Народ ставився до вишиванок як до святині. Вони ревно зберігалися і передавалися з покоління в покоління, з роду в рід як родинні реліквії. За традицією, матері вишивали сорочки та рушники своїм дітям, дівчата, готуючи придане, вишивали своїм нареченим сорочки на знак вірності і кохання. Вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування та занепаду. Як правило, ці українські обереги пройшли крізь віки i нині символізують чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею.

Україна знає близько 100 способів вишивання й мережки. Гладь колоскова, набирування, вівсяночка, зерновий вивід, лиштва, золотянка (вишивання золотою ниткою), солов’їні вічка…. як їх багато! Приміром на Вінниччині в давнину жінки вишивали гладдю, що має назву “низь”. Чорнянки (сорочки лише з чорним геометричним малюнком) носили літні жінки, білянки (вишиті здебільшого червоним) полюбляли молодиці. У чорнянках і білянках ходили на свята, а в будень надягали сорочки, вишиті хрестиком лише на поликах і погрудках. Вишивати хрестиком почали досить пізно, десь в кінці ХІХ- на початку ХХ ст. А на Тернопільщині до весілля дівчині потрібно було вишити сорочку собі і нареченому, вишити якнайкраще, не так, як в інших, а перша сорочечка, яку мати вишивала дитині, зберігалася аж до появи онука, якому також вишивали сорочку подібним узором. Це мало принести йому щастя а роду продовження. Збереглися перекази , що в битві з татарами між річками Серетом і Збручем полягло чимало наших воїнів. Після бою вийшли жінки на долину шукати своїх героїв, та побачили чорне поле, встелене білими козацькими тілами. Відтоді в Борщівському районі як пам’ять про загиблих чоловіків гаптують свої сорочки чорним по білому і звуться ці сорочки “борщівками”.

Серед чоловічих найбільш поширена “чумачка” – сорочка з розшитим низеньким стоячим коміром і вишитою пазухою. У таких сорочках наші прадіди їздили в Крим по сіль – чумакували. Зворушливе походження має сорочка “полуботківка”. В книзі письменника Івана Волошина “Прекрасне живе вічно” розповідається: Коли в сорокових роках ХХ ст. розкопали могилу українського гетьмана Павла Полуботка, було виявлено, що на небіжчику добре збереглася вишивана сорочка. Візерунок згодом виставили в музеї. Він так сподобався людям, що його стали вишивати повсюдно, здобуваючи визнання і на міжнародних ярмарках. А вишиті тим візерунком сорочки стали називатися “полуботківками”.

За “місцем народження” присвоєно ім’я й сорочці з Івано-Франківщини – “гуцулка”. Вона чи не найяскравіша за оздобленням і особливо урочисто виглядає в комплексі всього гуцульського вбрання. До речі, наскільки старанна, працьовита дівчина чи жінка, можна було визначити по сорочці. Варто лише глянути, наскільки визирає з-під плахти її долішній край. Чим довше і пишніше вишитий, тим достойніша наречена чи молодиця. Чепурний вигляд та охайність завжди були притаманні українцям. Одягаючи чисті сорочки, орачі виходили в поле робити святу справу – сіяти зерно, господині, ідучи до криниці по воду, теж одягали чисте вбрання, шануючи воду як джерело життя. Це наш національний характер.

А скільки тих сорочок вишито в засланнях, таборах Гулагу, де жінки, щоб прикрасити своє нужденне життя, різними ниточками, Бозна де взятих, вишивали собі та друзям сорочки і одягали на рідні свята. Скрізь, в Канаді, Австралії, Аргентині, де живуть українці, не припиняється мистецтво вишивки і українські жінки та чоловіки гордо носять їх а собі, презентуючи світові свою рідну Україну.

Тому саме про білу сорочку, її цнотливу чистоту, святковість існують такі приповідки: “До Великодня сорочка хоч і лихенька, аби біленька”, або “Як мати рідненька, то й сорочка біленька”, “Як неділя, то й сорочка біла”. А ще існують повір’я, що коли молода наречена шиє молодому сорочку то перш ніж надіти, беруть її за комір, б’ють об одвірок і приказують: “Сорочка на тіло, а ліньки у двері” або “Щоб бути на виду чистому, повернись на захід сонця й утрись спиною сорочки”. От яка захисна магічна сила сорочки в давній уяві українського народу. І чи не від того й досі побутує вислів “народитися в сорочці” – тобто бути щасливою і успішною людиною. Тож і нехай кожного з Вас, шановні радіослухачі гріє вишита оберегами мамина сорочка на всі випадки життя, на щастя, на здоров’я, на многії літа!

На все добре. Слава Україні!