Салон вишивки починається з маминої вишитої сорочки

Буковина споконвіків славилася прикрашанням світлиць різноманітними вишитими речами хатнього вжитку. А уквітчаний вишивкою одяг повинні були мати кожен газда і газдиня та їхні діти. І з любов’ю вишивали не тільки жіночі та чоловічі сорочки, а й верхній одяг: нагрудники, цурканки, кожухи та горбатки.

А Кіцманщина полюбляла оздоблювати свій одяг ще й цятками (бісером) та циркою (мережка білим шовком). І по сьогодні цей край славиться своїми майстринями. У центрі міста Кіцмань, по вулиці Незалежності, 28-А, вже декілька років як відкритий і плідно працює салон-виставка вишивки. Якщо ви завітаєте до нього, то матимете можливість насолодитися красою більш як 100 вишитих картин, сорочок, серветок, рушників, скатертин, подушок. Вас щиро зустріне чарівна і привітна господиня Дарія Сильвестрівна Стасюк. Вона не тільки радо покаже свої роботи і розкаже про них, а й зможе дати необхідну пораду.

З цікавості і я завітала до її другої господи. Адже саме так пані Дарія називає свій салон. Скромна, тиха, лагідна, вона розповіла мені, як у неї виникла мрія відкрити такий заклад і скільки праці їй довелося докласти, щоб здійснити свою мрію.

Народилася вона в простій сім’ї робітників, які тяжкою працею заробляли на хліб. Та попри все душа матері Домни Іванівни тягнулася до прекрасного (до голки і нитки). А пані Домні це передалось від її матері, Олександри Савівни, яка теж кохалась у вишивці. А ще, пригадує пані Дарія, в її бабусі було кілька разків коралів, з якими вона не розлучалася, бо добре пам’ятала, що народилась у ґаздівській сім’ї. У пам’яті з дитинства, як при каганці її мати та бабуся вишивали для неї сорочечку, і не просто одежину, а оберіг, щоб захищав їхню доню від нечистої сили. Адже кожний вишитий знак і колір, як і в писанки, це символ: «ружка» — сонце; «спіраль» — володарка часу. І саме тоді, коли маленькою вечорами при каганці допомагала вишивати собі сорочку, прищепилася їй незрадлива любов на все життя до вишивки. До того ж її маленька трепетна душа рвалася до знань. З великою радістю і бажанням учитися вперше переступила поріг Кіцманської середньої школи. І під час навчання в першому класі завуч музичної школи Василь Григорович Мельницький загітував малу Одарочку вчитися грати на скрипці, а пізніше на домрі.

Першокласницею вона й не думала, що своє життя пов’яже з музикою і що пізніше сама стане вчителькою в цій же музичній школі. Бере активну участь в народному оркестрі народних інструментів, яким і нині керує її вчитель Василь Мельницький. Де тільки не виступали вони зі своїми концертами: до всіх свят Кіцмані, в районі, області. Вона пригадала, як їхній оркестр брав участь у підсумку соцзмагання в тодішньому Радянському Союзі. З’їхалися учасники, гості з різних куточків СРСР. Присутні були вражені надзвичайною красою наших буковинських костюмів. Виступ був гаряче зустрінутий на «віват». І тоді Василь Григорович спитав: «Яку б підсунути їм бомбочку?» Тією «бомбочкою» стала наша колядка «Нова радість стала…» «Глядачі довго не хотіли нас відпускати зі сцени, аплодуючи стоячи», — розповіла пані Дарія.

І в буденних турботах свого життя вона призабула про вишиту мамину сорочку. Та якось завітала до неї в гості приятелька Дарка Пентелюк і похвалилася, що має картинку вишитої скрипочки в квітах. Коли сама побачила ту роботу, їй також захотілося вишити цю картину (ця перша робота майстрині і сьогодні є окрасою її салону). І, сама того не помічаючи, втягнулася до голки. Вишиває своїх «Чорних лебедів», «Орхідеї» та ін. І саме тоді виникає думка покинути викладацьку роботу й зайнятися вишивкою. Та що то за майстер, якщо ніхто не бачить і не оцінить його труди? І Дарія Сильвестрівна починає мріяти про свій салон вишивки. Про це вона ділиться з матір’ю. Домна Іванівна підтримує дочку. Порадившись, вирішують, що потрібно зайнятися бізнесом, щоб зібрати кошти для здійснення мрії. Десять років обидві гарують на заробітках у Польщі, Румунії, Угорщині, Туреччині. І в 2000 році, маючи вже достатньо коштів, з дозволу тодішнього міського голови Сидорія Дмитрюка, розпочинають будівництво. А тут ще одна помічниця підросла — дочка Діана. За професією вона економіст, працює в приватній фірмі, а у вільний час розробляє сучасний одяг, який оздоблює вишивкою.

Мати й дочка — учасниці виставки «Вишиваний дивотвір», яка вже вп’яте поспіль проходить у Чернівцях, міжнародних фестивалів народного прикладного мистецтва «Карпатський вернісаж» (Івано-Франківськ), «Великдень у Космачі», «Шипинські передзвони». Їхні роботи відзначалися грамотами та дипломами. В буклеті «Дивотвір—2007» читаю: «Серед вишиваного розмаїття вирізняються роботи «Та, що озвучує мрії» та «Орхідеї» Дарії Стасюк».

А коли ви самі глянете на картину «Та, що озвучує мрії», то зрозумієте, що авторка ніби вишивала свою душу (дівчина грою на арфі озвучує свої мрії).

А в березні 2008 року Дарію Стасюк та Діану Новак (по чоловікові) прийняли до Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

Коли б ви не завітали до салону майстрині, обов’язково зустрінетеся з котроюсь із вишивальниць: Іриною Кантемір чи Олесею Новицькою, Надією Миронюк чи Наталею Тащук, а то й із частою гостею зі Львова членкинею Союзу українок Ярославою Ваврисевич. І вже очевидно, щось собі вподобаєте з виставлених робіт.

Марія ШКРІБЛЯК