Вишиванка Ольги Басараб

12032001sch Українська вишивана сорочка має дивовижну здатність – заговорити. У ній закодовано символи чистоти душі і тіла.

Колись новонародженого хлопчика сповивали в батькову сорочку, а дівчину – в материнську, щоб передати їм силу і тепло батька-матері та дух родини. А ще кажуть, що щасливі люди ті, що народжуються в сорочці. На перший погляд, проста і невибаглива вишиванка, знайдена у колекції народного одягу Українського Національного Музею в Чикаго. Вона відрізняється від традиційної жіночої сорочки своїм кроєм та вишивкою. Як музейний експонат, вишивана сукенка (у реєстрах записана, як сорочка) зберігається у фондах вже багато років. Споглядаючи на неї, у пам’яті зринають образки міських панянок початку XX століття зі старих журналів – одяг у стилі етно-ретро міжвоєнних років.

Галичанки розуміли, що означає «виходити в світ», їхні гасла закликали «Творім свою моду». У 20-их роках минулого століття для літнього вбрання була характерною прямолінійність крою. Особливо популярними були тонкі й прозорі тканини – мусліни та гази. Сукенки стали коротшими. Вже тоді європейська мода запозичувала у галичанок етнотрадиції в одязі – блузки та сукенки традиційно прикрашалися народними вишивками. У Німеччині українські вишиті блузи та сукенки були дуже модними і називалися «ukrainischer Bauernstickerei», а в Парижі – «broderie Point Russe». Присутність такої гості з минулого століття у музейній колекції не могла не викликати зацікавлення. Кому ж належала ця сукенка?

Через інвентаризаційний номер вдалося віднайти записи про донора, а у реєстрі поступлення речей зазначено: «Ольга Басараб». Сьогодні ми можемо з повним правом заявити, що це не просто чергова знахідка, а реліквія історичної ваги – вишивана сукенка Ольги Басараб з родини Левицьких, героїні української національно-визвольної боротьби. До музею подарована племінницею Ольги Басараб – Тетяною Левицькою – із сонячної Каліфорнії. Життя Ольги Басараб є взірцем непохитності української патріотки. Її прагнення бачити Україну вільною і незалежною закодовано у візерунку, вишитому двома кольорами – червоним і чорним.

Ольга Басараб, член УВО, була заарештована польською поліцією о 6-ій годині ранку 9 лютого 1924 р. Під час жорстоких допитів, які проводив кат-комісар Міхал Кайдан, Ольга не зрадила нікого. Мученицька смерть наступила в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року. Уранці Ольгу знайшли повішеною на ґратах вікна камери № 7 львівської в’язниці Бригідки. Поліційний протокол був короткий: «Я відмовляюся від усяких зізнань», підпис оригінальний «Ольга Басараб». Згодом, у тій же камері на стіні, Андрій Мельник, побратим по боротьбі, знайшов написи: «Вмираю, замучена, помстіть! О. Басараб» та «За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!».

Музейна реліквія є свідком цікавого, повного змісту життя. Галичанка Ольга Басараб свій характер гартувала на дорогах війни та української революції. Всупереч дискримінаційній політиці польського уряду у 20 роках минулого століття, українське громадське й національно-культурне життя не згасло завдяки таким людям, як вона.

12032003sch Героїня народилась 1 вересня 1889 року в с. Підгороддя на Рогатинщині у родині священика Михайла Левицького. Свою освіту Ольга починала в німецькій школі монахинь у місті Вайсвассер (Сілезія) та в Українському інституті для дівчат у Перемишлі. У 1909 році, здавши матуру, їде до Відня. Там закінчила однорічні торгові курси при торговельній академії (Гандельс-Академі). Навчаючись на медичному факультеті Віденського Університету, вступила до студентського товариства «Січ». Через рік повернулася в Україну, працювала в торговельній школі в Тернополі, а з 1911 року в Земельному іпотечному банку у Львові. Громадсько-політична діяльність позначена працею в бібліотеці «Жіноча громада», «Просвіті», «Пласті». Вона була серед організаторів першої жіночої чоти Українських Січових Стрільців, яка складалась із 33 жінок і дівчат.

10 жовтня 1914 року вийшла заміж за Дмитра Басараба, випускника Львівської політехніки. Повінчалися у Відні, а через півроку Дмитро загинув на фронті. Молода вдова у свої 26 років всеціло присвятила себе Українському комітету допомоги раненим українським жовнірам, благодійній установі української еміграції. В період воєнних баталій Першої світової у віденських шпиталях перебували ранені солдати-українці, часто національно несвідомі або залякані, котрі боялися признаватися, якого вони роду. Їм надавалась моральна допомога, сестри милосердя писали листи до родин, забезпечували поранених часописами, календарями, молитовниками. Ольга Левицька-Басараб виконувала місію посередника між Комітетом та австрійським Червоним Хрестом. За свою благодійну працю була нагороджена 1917 року пам’ятною відзнакою австрійської армії з нагоди четвертої річниці Різдва на фронті та почесною срібною медаллю Червоного Хреста з військовим відзначенням, завіреним почесним головою Червоного Хреста – ерцгерцогом Францом Сальваторе.

Згодом вона працювала секретарем українського посольства у Фінляндії, бухгалтером посольства УНР у Відні. У тому часі столиця Австрії була своєрідним центром українського політичного і культурного життя. Внаслідок збройних інтервенцій, несправедливих мирних угод Версальської системи, а також – Ризького миру – Україну було переділено між кількома державами-загарбницями. Володіючи кількома мовами, будучи глибоко ерудованою, Ольга Басараб могла спокійно жити на еміграції. Проте, вона вибирає інший шлях. Пам’ятаючи, що присягла на вірність Богові і Україні, немов жаринка на попелищі втраченої української державності, Ольга підтримує ватру революції.

Перший рік польської окупації Галичини змусив частину діячів українського національно-визвольного руху стати на шлях збройної боротьби. Коли у вересні 1920 року у Відні створилася Українська військова організація (УВО), Ольга вступає до її лав. У липні 1923 року підпільниця повернулася до Львова як особиста помічниця полковника Є. Коновальця. Її місія здійснювалася в умовах суворої конспірації, а для прикриття Ольга заробляла на життя приватними лекціями з мов. Неодноразові поїздки молодої гарної жінки до Відня викликали підозру у польської влади. 9 лютого 1924 року в квартиру, що вона винаймала, увірвалася польська поліція. Знайдені під час обшуку документи та агітаційна література стали причиною її арешту.

Катам не вдалося приховати свій злочин. Прагнучи замести сліди, слідчі імітували самогубство ув’язненої. Проте під рішучим тиском львівської громади було проведено ексгумацію тіла, закопаного у братській могилі під чужим прізвищем. Виявлені сліди катувань на її тілі доказували, що молоду українку замордовано у польській катівні. Сотні тисяч людей прощалися з Ольгою Басараб 26 лютого 1924 року на Янівському цвинтарі. Очолили похоронну процесію десять священиків. Домовину з тілом відважної патріотки несли студенти. Після похорону відбулася масова демонстрація – перший свідомий політичний спротив режимові насильства.

У Галичині на Зелені свята вшановують героїв. До могили Ольги Басараб сьогодні приходить молодь, одягнена у вишивану сорочку – символ мужності і вірності Україні.