Теплі, солодкі спогади дитинства. Нетерпіння в очікуванні шкільних канікул та чергового «заслання» в село до бабусі.
Старенька завжди поралася по господарству, а ми, дітлахи, зранку до вечора бігали, грались у дворі та на вулиці. Час від часу лунав її оклик, і тоді щодуху неслись до бабки Домки (Євдокії). Остання постійно тримала нас у полі зору та щоразу намагалася чимось почастувати. Хіба можна було відмовитись від теплого молока із глиняного глечика, свіжого, запашного, тільки з печі хліба, духмяних пирогів з малиною чи вишнею, “червоних” та “зелених” борщів з пампушками? Усе це ставилося на стіл, заздалегідь вкритий білою вишитою скатертиною, і від цього ставало ще більш звабливим та смачним.
Я любила розглядати візерунки на полотні. Малюнки наче оживали в моїй уяві. Хотілося по-своєму, по-дитячому розгадати таємниці чудернацьких орнаментів. Прагнення долучитися до прекрасного одного дня стало настільки нестерпним, що я взяла ножиці та вирізала квіти зі скатертини, а потім приклеїла їх до своєї сукні. В цей момент я себе уявляла казковою княжною із бабусиних оповідань. Можете собі уявити, який “захват” викликала моя творчість у старенької.
А ще пригадуються вишиті рушники, які висіли над іконами. Вони робили світлицю охайною, затишною і навіть святковою. Це були незвичайні рушники та образи, які дістались бабусі у спадок від її тата-священика. Бабка Домка вважала їх чудодійними і розповідала, що у них дуже давня історія. Все це викликало особливий інтерес і дитяча допитливість змушувала мене нишком стягувати рушники та в’язати з них ляльки. З котрими залюбки гралися усі мої подруги. Від забав дітлахів бабуся хапалась однією рукою за серце, а іншою – за прутик. Ми з диким вереском розбігались у різні боки.
Та найбільше захоплення у мене викликали бабусині блузки-вишиванки. Їх було чимало у шафі старенької. Кожної неділі та у свята, збираючись до церкви, бабка Домка чепурилась і одягала одну із прикрашених орнаментом сорочок. Проте більшість із вишиванок висіли без попиту. Це був спомин, пов’язаний з певними подіями у її житті.
Інколи, зважаючи на мою настирність, старенька розповідала історію та призначення якоїсь із сорочок. Тут були вишиванки для буденної роботи, свята, посагу тощо, тобто для потреб протягом усього життя.
Ось ця, найелегантніша, для “весілля”, одягалась лише раз. По традиції вона повинна берегтись до останніх днів і пригодитись “на смерть” та оскільки стала замала, то з’явилась в гардеробі чорна сорочка зі скромною білою вишивкою. Взагалі чорний колір символізує мудрість, землю, багатство. Він, як антипод білого, вбирає в себе інформацію, енергію. Тому чорноколірні вишивки притаманні людям старшого віку, носіям і хранителям досвіду, знань, вмінь.
А от у білому вбрані, казала бабуся, краще іти “у люди”, бо воно захищає. У такому одязі відпочиваєш, відновлюєш сили. Білий – це колір, який випромінює енергію, він для духовних потреб. Саме цей колір є традиційним та еталонним для української вишитої сорочки.
Від бабусі я уперше почула, що вишиванка – це не просто красивий одяг, а оберіг, який захищає від нечистої сили та бід. Це символ України (як для шотландців кілт), що, як і національний прапор, не має матеріального виміру.
Обирати собі сорочку потрібно зважено, оскільки має значення все – і колір, і візерунок, і тканина, і місце розміщення орнаменту. Наприклад, вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування та занепаду. Вважається, що візерунок не можна повторювати, оскільки людина може перейняти чужу долю. Або прикмета, яка переконує: жіночі сорочки потрібно прясти з льону, чи коноплі, оскільки ті містять ефірні масла, що мають лікувальні властивості. Сорочки з найбільш яскравою вишивкою носять дівчата, старші жінки повинні мати більш скромніше вбрання. Таких цікавинок я дізнавалась від бабки Домки багато.
При нагоді, коли бабуся наважувалась мене з братом залишати самих у хаті, влаштовувалось своєрідне дефіле перед великим дзеркалом, що було вмонтоване у дверці шафи. Зважаючи на те, що ми були малими та дрібними, сорочки перетворювались на шикарні сукні. Та варто було старенькій вернутись додому, наша феєрія закінчувалась плачевно. Витираючи сльози я мріял про ті часи, коли буду дорослою і матиму багато власних вишиванок.
Мабуть, саме тоді до мене прийшло усвідомлення та ідентифікація себе українкою. Кожен народ має свою історію, свою мову, свою самобутню культуру. Ці речі роблять нас різними і неповторними, завдяки їм ми існуємо, як окрема незалежна нація.
© Інна Конар
Джерело: |
Інтернет-видання «Закарпаття онлайн» |
В тему:
Марія Купарь: «Маємо багату автентичну народну культуру, яку потрібно зберегти для наших нащадків»
В Ужгороді провели Свято вишиванки
Строкате вбрання бойків, лемків, гуцулів, буковинців, закарпатців та поліщуків
У Пасічній Ярмолинецького району відкрито кімнату-музей подільської вишивки
Тернополян просять здавати вишиванки у музей
В Бродах презентували перкалеві сукні і перстрядинові штани з матербасу
Очень приятные воспоминания! Мои бабушки вышиванок неносили почему-то
Отличные воспоминания, я тоже часто вспоминаю то время, когда к бабушке на лето ездил!
я помню у моей бабушки тоже была вышиванка!
у моих родственников вышиванок не было ((