Марія Купарь: «Маємо багату автентичну народну культуру, яку потрібно зберегти для наших нащадків»

12021202sch Марія Купарь – художник-модельєр, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України – системно, свідомо і цілеспрямовано вже десятиліття працює над збереженням народної культури Закарпаття.

Вона автор кількох методичних посібників із традиційної вишивки краю, вивчає народний одяг, готує до друку науково-популярну працю на тему «Народний одяг гуцулів Закарпаття». Її творчість характеризується сучасним підходом до традиційного мистецтва краю.

Марія Купарь (Сойма) народилася 20 серпня 1959 року в селі Підгорб Ужгородського району. Навчаючись у Дравецькій середній школі, відвідувала студію образотворчого мистецтва у Палаці піонерів в Ужгороді, якою керував заслужений учитель України Золтан Баконій. У 1974 році вступила до Ужгородського училища прикладного мистецтва на відділ “Художня обробка дерева”; закінчила його з відзнакою у 1978 році. Тоді й розпочала свою трудову діяльність на Рахівському лісокомбінаті, де працювала інкрустатором по дереву, згодом – художником-реставратором у Закарпатському краєзнавчому музеї, художником-оформлювачем у Закарпатському обласному театрі ляльок.

Особливе місце в житті і творчості Марії Василівни зайняла робота художником-модельєром у Закарпатському виробничому комбінаті, де за її ескізами шили концертні костюми для артистів фольклорних колективів та окремих виконавців.

Нині, маючи вагомі творчі здобутки і багатий досвід, Марія Купарь працює вчителькою художньої праці в Авторському навчально-виховному комплексі № 2 І–ІІІ ступенів міста Ужгород, уже друге десятиліття прищеплюючи учням любов до народного мистецтва та культури нашого краю. При школі у Малій академії народних мистецтв вона читала курс з народного одягу, підготувала методичні матеріали для вчителів, де описала народний одяг Міжгірського, Хустського і Тячівського районів Закарпатської області; систематично брала участь в обласних, республіканських та міжнародних фестивалях, ярмарках – серед них Міжнародний ярмарок мистецтв (м.Пшеворск, Польща, 2007), Всесвітні бойківські фестини (м.Турка Львівської області, 2008), Всеукраїнський фестиваль “Відлуння Бойківського краю” (Київ, 2006; Одеса, 2008) та інші.

– У 80-х роках ти працювала у Закарпатському виробничому комбінаті Музичного товариства УРСР. Що виробляло це підприємство?

Гуцульський сценічний костюм

– Коли я працювала там, пригадую, директором комбінату був Людвіг Печкевич. Підприємство виконувало замовлення на виготовлення сценічного одягу, взуття як для народних, так і для естрадних колективів. Нерідко займалися й оформленням сцени. Разом зі мною трудилися Христина Фрайтик та Інеса Тимошенко, випускниця Ужгородського училища прикладного мистецтва. До нас зверталися із Саратовської, Челябінської, Тюменської областей та інших регіонів Радянського Союзу – від Прибалтики і до Далекого Сходу. Звичайно, ми одягали й Державний заслужений Закарпатський народний хор та інші фольклорні колективи області. Навіть шили спеціальну форму для працівників ресторану “Закарпатські візерунки” у Москві. Слава наших майстрів сценічного одягу заслужена. Вироби колективу відзначалися на Всесоюзній виставці сценічного одягу, а на республіканському конкурсі у 1988 році в Києві нам було присуджено перше місце. Продукцію комбінату відправляли на виставки у Португалію, Швейцарію, США, Канаду та інші країни світу. Ми розробляли ескізи сценічних костюмів, працювали на замовлення, пропонували свої власні моделі костюмів.

– На початку 90-х років це підприємство кануло в Лету… Чому?

– З розвалом Радянського Союзу десятки, сотні підприємств припинили своє існування. А які причини? Це складне питання. Гадаю, що розвиток і занепад – це звичайний еволюційний процес. Виробничий комбінат був породженням соціалістичної системи і не пережив зміни цієї суспільно-економічної формації.

– Що було потім?

– Певний час, як багато інших громадян країни, я була дезорієнтована і розгублена, а потім опанувала ситуацію і влаштувалася на роботу в Авторський навчально-виховний комплекс № 2 І–ІІІ ступенів, де директором був Золтан Жофчак. І дуже задоволена, тому що знайшла там своє покликання.

– Які роки у твоїй творчості були найбільш плідними?

Сценічний костюм Березнянка

– Найбільш плідними були 2001–2008 роки, коли вже діти підросли і я мала можливість більше творчо працювати. У той період мене запросили виготовити костюми для виставки робіт Спілки майстрів народного мистецтва у Києві. Тоді ж почали організовувати виставки робіт вчителів малювання шкіл міста, у яких я завжди брала активну участь. Я багато їздила на фестивалі-ярмарки, виставляла свої роботи у різних районах області, України і за кордоном. Доводилося плідно працювати, бо замовляли багато народних костюмів, які я за власними ескізами виготовляла. Останні роки більше займаюсь сім’єю, внуками, а як підростуть, думаю знову повернутися до творчої роботи.

– Ти пробувала свої сили у багатьох жанрах і видах мистецтва. Що тобі найближче?

– Думаю, що писанкарство. Адже це справа всього мого життя. Люблю і бісероплетіння, вишивати, шити, в’язати, виготовляти народний одяг. У мене в житті якось так склалося, що певний час надаю перевагу якомусь одному виду мистецтва, хоча паралельно займаюся й іншими. В’яжу, вишиваю, малюю з дитинства. Захоплювалась мініатюрним живописом, петриківським розписом, розписом на дереві.

– В одному зі своїх інтерв’ю ти сказала, що мрієш ще зайнятися гобеленом. Чи здійснилася твоя мрія?

– Ні, не здійснилася. Раніше багато працювала над костюмами і зовсім не мала вільного часу на щось інше. А потім вже здоров’я не дозволяло, з’явилась алергія на шерсть, і замість гобелену я почала виготовляти панно бісером, зайнялася ручним ткацтвом.

– Чим займаєшся у вільний час? Як відпочиваєш?

Головний убір костюму Березнянка

– Я взагалі не знаю, що таке вільний час. Люблю їздити з онуками в село до мами, іноді відпочиваю біля телевізора чи за комп’ютером, або з цікавою книжкою. Хорошим відпочинком є прогулянки Ленінградською та Слов’янською набережною або у Боздоському парку.

Сценічний костюм Великоберезнянського району

– А як тобі працюється у школі? Знаю, що вона особлива, авторська, зі своєю програмою навчання, розробленою заслуженим учителем України Золтаном Жофчаком.

– У школі викладаю художню працю. Маю затверджену власну програму навчання. На моїх уроках діти знайомляться з народними промислами краю. Вони вишивають, ліплять, малюють, вивчають народні традиції. Є багато талановитих дітей. І що цікаво: хто має здібності до мистецтва, той і вчиться добре. У вільний час творчо працюю. А ось коли і в якому темпі, більше чи менше – це все залежить від ситуації, настрою, здоров’я.

– Знаю, що нині ти багато часу приділяєш сім’ї, онукам. Чи залишаються сили і час для творчої праці?

– Нині у мене залишається дуже мало часу, але все ж намагаюсь знайти можливість і для творчості, особливо перед пасхальними святами. Уже кілька років поспіль я беру участь у майстер-класі з писанкарства, який влаштовує Закарпатська організація Національної спілки майстрів народного мистецтва України та Закарпатський музей народної архітектури та побуту, не пропускаю і фестивалі та ярмарки. Нині готуюсь до виставки і працюю над вишиванкою, в якій спробувала скомбінувати вишивку нитками та бісером.

– Ти добре знаєш народні художні промисли Закарпаття, вивчала їх. У чому, на твій погляд, їхні особливості?

Сценічний костюм Великоберезнянського району

– Особливості промислів краю визначаються геополітичними чинниками, географією та історією. Кожен з видів промислів має свою територію поширення і залежить від особливостей регіону. Вишивка розвинена в усіх районах Закарпаття та України загалом. А ось гончарством займалися в основному в районах, де були поклади гончарної глини, а це Берегівський, Виноградівський, Іршавський, Хустський та Ужгородський райони. Художня обробка дерева в основному поширена в гірських районах, як і ткацтво та в’язання. Мене вже багато років цікавить народне вбрання, в яке вкладено багато фантазії, смаку та винахідливості. Воно включає до єдиного художньо-практичного ансамблю мистецтво нашого краю: ткацтво, вишивку, аплікацію, плетіння, обробку шкіри та металу, бісероплетіння тощо. А щодо особливостей…У нашому краї маємо своєрідну вишивку, яку не сплутаєш, приміром, із полтавською чи будь-якою іншою. Зокрема, відзначу Рахівщину, де вишивка найкраще збереглася і не втратила своїх характерних автентичних ознак. Маю на увазі елементи, з яких складається гуцульський орнамент, кольорову гаму, техніку та технологію вишивання тощо. Найбільш поширеними елементами орнаменту є “баранячі роги”, “зубки”, “кривулі”, “зірка”, “хрест”, “коло”, а також геометризовані рослинні орнаменти: “ружа”, “тюльпани”, “дзвоники”. Домінуючими кольорами є чорний, червоний, синій, жовтий, зелений. У гончарстві також частково збереглися регіональні особливості, але не в такій мірі, як у вишивці чи ткацтві. Відзначу, що останні кілька років спостерігаю відродження гончарства завдяки зусиллям таких майстрів, як Ендре Гіді, Мирослава Росул, В’ячеслав Віньковський, Магдалина Пуглик-Белень, Олександр Дворак та інші. Словом, маємо багату автентичну народну культуру, яку потрібно зберегти для наших нащадків. Втративши її, ми втратимо себе, розчинимось безслідно у просторі і часі. Сподіваюся, що цього не станеться.

– Чим ще тобі хотілось би зайнятись у майбутньому, в якому жанрі чи виді мистецтва ти себе бачиш?

– У майбутньому я б ще хотіла спробувати свої сили у народному малярстві та витинанці.