Рідна Мода

Валентина Борисівна Димова – заслужений майстер народної творчості України, і крім рушників виготовляє ляльок-мотанок, плете з соломи та бісеру оригінальні вироби та прикраси.

Але рушники – її пристрасть, її заняття на все життя, яке передалося від матері: мама Валентини, Ганна Федосіївна, була відомою рукодільницею у Фрунзівському районі Одеської області. Валентина Борисівна згадує, що іноді мати скочила серед ночі і сідала за візерунок, який побачила уві сні.

Енергетика, ледве відчутне тепло циркулює над рушниками, кожен з яких – іменний. Тобто, має свою власну назву. «На бузькiй хвілi», «Святковий»… Поєднання ниток різних кольорів, авторської техніки і домотканого полотна (а Валентина Борисівна надає перевагу саме такому, вважаючи не без підстави, що його фактура набагато цікавіше «машинного» і зберігає тепло рук ткаль), – змушує завмирати перед цими смужками матерії навіть людей, далеких від любові до народних ремесел.

Ті, хто бував на «Всеукраїнському Великодньому ярмарку» у столичному Національному комплексі, і там же, в Києві, на виставках «Український сувенір» та «Барвиста Україна» під егідою Держуправління справами Президента України, знають, що аналогів «Димовським» рушникам на цих потужних вернісажах народної творчості немає.

А миколаївці могли з ними познайомитися в рамках творчого проекту «Єдина родина», який об’єднання «Прибужжя» проводить раз на два роки з 2007 року. І в квітні 2011-го також планується велика виставка наших народних талантів.

Обидва рази за її підсумками сім’я Димових (обидві дочки Валентини Борисівни – Ольга Тарасова та Ганна Двірник – також займаються вишиванням і привчають до нього її онуків) визнавалася кращою творчою сім’єю.

Валентина Кривцова, керівник ТО “Прибужжя”, членом якого В.Б.Димова є з 1986 року, розповідає, що на торішньому «Українському сувенірі» за всій різноманітності представлених там ляльок-мотанок, що з недавніх пір увійшли в моду серед «просунутої» української інтелігенції, на ляльки Валентини Борисівни збігалися подивитися делегації інших областей.

Причому, тільки одна наша майстриня Димова зважилася показати на цій виставці майстер-клас, і бажаючих отримати навички вишивки і «мотанки» знайшлося достатньо.

А на другому поверсі комплексу в той день проходив День іранської культури. Іноземці з іранських заходів поступово переміщалися до стенду Валентини Димовий – німці, американці, ті ж іранці шикувалися буквально в чергу, аби сфотографуватися з колоритною майстринею на тлі її видатних робіт.

Саме Валентина Борисівна вишила 5-метровий рушник до 70-річчя Миколаївської області, який тепер експонується в Миколаївському краєзнавчому музеї. Це старе лляне полотно подарували дочки Димовий в Сумській області. Яке ж було її здивування, коли вона дізналася, що полотну теж уже виповнилося 70 років.

А коли в 2008 році в обласному Палаці культури проходив творчий звіт майстрів мистецтв і художніх колективів Миколаївської області «Ми – українці», який буває раз в 5 років, цей самий рушник обрамляв всю експозицію декоративно-прикладного мистецтва, приводячи в здивування бувалих столичних гостей – чиновників міністерства культури.

Нещодавно з Греції надійшла пропозиція показати вироби українського декоративно-прикладного мистецтва на міжнародному фестивалі «Космополіт» в місті Кавала. На стародавню землю Еллади вирушило безліч робіт, у тому числі – Валентини Димової. Як свідчать очевидці, українська намет вигідно вирізнявся на тлі інших яскравістю і різноманіттям виробів народних майстрів.

Іноземні ж відвідувачі виставки, що сильно цікавилися рушниками Димової, з впевненістю заявляли: мовляв аплікація. Дуже важко було переконувати їх у тому, що це – ручна вишивка. Дехто так і йшов, не вірячи до кінця в те, що цей орнамент народився під голкою майстрині.

Щоправда, греки насторожено поставилися до її ляльок-мотанок, вважаючи, що ці ляльки ручної роботи несуть в собі щось містичне і потойбічне, а значить, треба бути з ними обережніше. Валентина Димова каже з цього приводу, що тому й не вишиває лялькам «обличчя»: щоб ніхто не міг знайти в них схожості з ким-небудь для «чаклунства». Хоча ці ляльки, навпаки, «працюють» як обереги…

Валентина Димова розробила унікальні авторські методики вишивки: поєднання вирізування і виколювання з «лічильною гладдю». У нашому місті ніхто таким чином не вишиває. Сумнівно, щоб і за його межами знайшлася така рукодільниця.

Рушники, пояснює майстриня, відрізняються за своїм призначенням. Бувають рушники обрядові (весільні та святкові), бувають побутові (на них зазвичай вишиті картинки з життя) і так звані утиральники – зовсім прості, з лаконічною вишивкою типу «Доброго ранку!», а також ті, які вишивають «смугами» спеціально для обрамлення ікон. У кожному рушниковому розряді – свої тонкощі в залежності від призначення. Весільні повинні складатися не менше ніж з трьох «смуг» – для хліба-солі, з семи (сім Я) – на тому, який стелиться під ноги молодятам, але ні в якому разі не з п’яти – це, знову ж таки, езотерична цифра. На них обов’язкові присутність «хреста», хвилястої лінії, «капищ», тобто, «церков»… На різдвяних рушниках можуть розташовуватися зірки, колосся, стилізовані свічки. Різдвяні можна розвішувати над образами, над вхідними дверима – тоді вони набувають функції оберега.

Валентина Борисівна збирає старовинні візерунки з рушників, які часом хтось хоче викинути з-за старості чи просто через непотрібність. Так у неї з’явилася ціла серія кандибінскіх рушників, деякі з них виготовлені в кінці 19-го століття. Про кожного майстриня може розповідати довго. Вона знає: мистецтво вишивки рушників має давню історію. У приклад наводить розкопки в селі Ковалівка, де не так давно були виявлені вишиті гладдю рушники 18-го століття.

І про це вона розповідала студентам Миколаївського філіалу Київського Національного університету культури і мистецтв, де працювала на кафедрі декоративно-прикладного мистецтва.

Зі своїми студентками М.Єльшовою і Т.Комшелюк науковий керівник Димова якось приїхала в Ханський палац у Бахчисараї, де знаходиться Історико-культурний заповідник, щоб вивчити специфіку татарської вишивки. Там до гостей поставилися радо, показали навіть те, що зберігається в запасниках, дали сфотографувати.

А вони запропонували директору: коли повернуться в Миколаїв, виготовлять і передадуть у дарунок заповіднику два кримськотатарських національних костюми – чоловічий і жіночий. Той і повірити в таке не міг.

Але сказано – зроблено. І тепер серед купи грамот і дипломів, якими нагороджували Валентину Борисівну, зберігається лист-подяка від директора Бахчисарайського історико-культурного заповідника з захопленим записом.

Розпочато акцію «Рушник єдності поколінь»

Переможці та учасники Всеукраїнської експедиції “Україна вишивана” зібралися в Миколаєві