Змінився світ. Якщо колись люди не уявляли свого життя без вишивання, то нині все навпаки – подив і захоплення викликають ті, хто володіє цим давнім мистецтвом. Чому цивілізації не вдається викорчувати з корінням те святе заняття? Вочевидь, тому, що Бог не дозволяє, адже зокрема через вшивання зберігається енергія народного духу – велика сила, що тримає на достатньому рівні потенціал нації.
Вишивальниці – люди особливі, в процесі творчості духом своїм вони сягають інших, неземних горизонтів.
Знана в країнах Європи українська вишивальниця Марія Зарембська через декілька років після проголошення Незалежності отримала підвальне приміщення в центрі столиці на вулиці Костьольній.
Коли після ремонту, який здійснив «Київміськбуд», почепила на стінах свої роботи, вишиті впродовж життя, її «Рідна хата», наповнилась особливим, справді неземним світлом. Попробуйте ще десь в центрі нашої столиці чи в столицях інших держав знайти такий благодатний інтер’єр, який створюють вишивані речі?!
На вогник до Маріїної хати почали заходити люди. Особливо реагували на неземну красу вишиванок діти. Багато хто з них просив пані Марію навчити мистецтву вишивки. Надто дивували хлопчики, які виявляли інтерес до цього заняття. Пані Марія радо підтримувала юних представників чловічої статі і запрошувала до себе на уроки. Траплялися в «Рідній хаті» і зустрічі з іноземцями. Декілька разів вони, високо оцінивши майстриню, просили її переїхати за кордон. Вона й чути про те не хотіла. Як може вона, Марія Зарембська, покинути Батьківщину, якщо мільйонами стібків «пришила» себе до України? «Пришити себе до рідної землі» – це її власний вислів, що злетів якось з її вуст.
– Хто Вас навчив вишиванню, пані Маріє?
– Мама. У дитинстві я була дуже енергійною, навіть неспокійною. І от мама, аби втихомирити, переключила мене на вишивання. Тому я добре розумію малих шибеників, які не знають куди подіти свою енергію.
– А власних дітей навчили вишиванню?
– Так склалося, що за творчістю у мене не лишилося часу для себе. Я все житя прожила сама. Одного разу, уже тут в «Рідній хаті» стався досить повчальний для мене випадок. Того дня телегрупа знімала на відеоплівку наші заняття і режисер запитав мене: «Маріє Іванівно, у вас є діти?» Я відповіла, що немає. Почувши це Маринка Медведовська обурилася, вона і сказала: «Як це, Маріє Іванівно, а ми, по-вашому чиї діти?» Після того випадку мені нічого не залишалося, як визнати себе багатодітною матір’ю. Стільки тепла від дітей я отримую: вони мене на всі свята вітають, на день народження завжди приходять… Якось один курсант зайшов, вітається й так пильно дивиться мені в очі: «Маріє Іванівно, ви мене не впізнали? Так я ж до вас вчитися вишивати ходив». О, ці хлопці! Коли на Лук’янівці було військове училище зв’язку, до мене на заняття дванадцять курсантів звідти ходило…
– Дивина та й годі!
– Атож. І їхній командир спочатку не вірив, що хлопці по суботах справді ходять вишивати. Вони мене просили: «Підіть в училище, будь ласка, і скажіть, що ми до вас ходимо». Я пішла і порозмовляла з їхнім безпосереднім командиром – полковником Спєрічевим. Він був такий привітний до мене, намагався говорити українською. Я бачила, що це йому досить важко вдається і просила розмовляти російською. А він: «Хлопці про це просили». Так от ті колишні курсанти й тепер не забувають «Рідну хату». Недавно з Одеси приїзджав Максим Бабич. Він розповідав, що вишиває своїй нареченій костюм, у якому вона піде до шлюбу. А я все не можу забути, як на день Києва мої хлопці повдягали вишиванки й великим гуртом ходили вулицями. Люди не могли від них очей відвести…
– Знаю з робіт мистецтвознавців, які писали про Вашу творчість, що саме до чоловічої вишиваної сорочки ви ставитесь з особливою пристрастю…
– Мені пісня народна пригадалася, де є такі слова: «Ой, Іване, мій Іванку, одягни ти вишиванку. Хай сміються вражі люди – свято в нас з тобою буде». Здається, цією піснею все сказано. Справді ж бо вишиванка – то дарунок нашому народові від Бога. Я помітила, що саме діти відчувають це по-особливому. Пригадую Сергійка Головка, який був ще зовсім маленьким, я дала йому вишиванку. Носив він її цілий день, увечері мама попросила зняти, а хлопчик як заходився плакати, нічого вдіяти не можна. Довелося відступити. Сцена спротиву повторилася перед сном, коли мама попросила зняти вишиванку. Хлопча плакало: «Дай ту сорочку, я буду в ній спати…» То треба бачити, яке радісне здивування переживають матері хлопчиків, коли ті беруться за голку. Вони не можуть повірити, як забіяка, зірвиголова, той, що систематично пропускає уроки, може сидіти тихенько й зосереджено накладати на полотно візерунки.
– Ви все про хлопчиків розповідаєте. Невже дівчатка не ходять до вас?
– Чому ж… Я ними завжди горджуся. Були серед моїх учениць дві дуже талановиті дівчинки: Женя Полякова і Марічка Жихор. Ще навчаючись в школі, вони мали свої професійні виставки. Одного разу напередодні свята української мови й писемності Женя Полякова попросила в мене вишивані костюми одразу для всього свого класу. Діти вбралися. То було настільки красиво, що їм не давали проходу ні інші учні, ні вчителі. Мені завжди хотілося показати це наше велике диво – вишиванки – всьому світові. Жоден народ не має такого багатства.
– Розповідають, що мер французського міста Тулузи із задоволенням одягав у сорочку, вишиту Вами…
– Було таке. У Тулузі відбувалася моя виставка. Я була дуже щаслива, коли спостерігала реакцію французів. Їм дуже подобалися вишиванки. А я тоді була готова плакати від усвідомлення, що виросла на такій благодатній землі, як наша Україна. Якби народилася в іншому краї, то чи ж торкалася б такої краси, яку народ наш творить своїми візерунками.
– Багато хто дивується з того, що ви ніколи не продаєте своїх робіт. Чому?
– За найбільші гроші не можу того зробити. Пояснення просте: коли впродовж двох-трьох місяців вишиваю сорочку, то вкладаю в неї всю душу. Так сталося, що мої роботи – то моя сім’я, мої діти. А дітей не продають. Чому наші люди, виїжджаючи в еміграцію, брали з собою вишивані сорочки, рушники? Бо розуміли, що без них життя неповноцінне. Ні дім, ні душа без вишивання не матиме захисту. Що тут казати, я знаю, що в цьому унікальність української нації, яка вишиванням «пришила» себе до рідної землі. Я б не казала цього, якби щодня не бачила, з яким захопленням люди реагують на космічне диво українських орнаментів. Вони не просто споглядают красу, а й просять порад, консультацій, просто візерунків.
– Чи виходили друком книги із вашою орнаментикою?
– На жаль, ні. Я лише мрію про них.
Тетяна ОЛІЙНИК
Джерело: |
“Українська газета плюс” |
Коментар від «Рідної моди»:
Не є дивним, що на курси до Марії Зарембської ходили курсанти військових училищ. Відомо, що регулярна робота пальцями з дрібними предметами, зокрема вишивання, стимулює активні точки на кінчиках пальців. А це сприяє по-перше активізації роботи головного мозку, а по друге – збільшує стійкість до стресів. На цьому, до речі, побудована східна (корейська) система лікування Су-Джок – на активізації активних точок на кінчиках пальців, як шляхом «тикання» тупим сірником, так і гострою голкою.
Курсанти саме технічних спеціальностей (зв’язківці) інтуїтивно відчули це і прийшли до пані Марії. Цікавий факт – ще в царській армії багато офіцерів (а чимало з них мали українське коріння) захоплювались вишиванням. Це зараз у кіно їх чомусь подають переважно як буянів та гультяїв, що насправді є викривленням історичної дійсності.
До речі, в батальйоні Радянської Армії, де проходив строкову службу один з менеджерів «Рідної моди», був офіцер, котрий прекрасно в’язав крючком. Його життєва філософія була такою: в’язати на спицях можуть навіть жінки, а от по справжньому в’язати крючком – тільки справжні чоловіки. І солдати не дивувались такому захопленню офіцера – дехто навіть навпаки просив їх також навчити.
