У статті автор аналізує взаємозв’язок розвитку національної самосвідомості в ХІХ-ХХ ст., підйому національно-визвольної боротьби за створення суверенних держав в Європі з процесами відродження народних костюмів, появи національного стилю в моді. Приналежність до окресленої нації, вірність національній ідеї декларуються не лише мовою, вірністю традиціям, але й одягом. Підкреслюється значення діяльності за відродження народного костюму, поширення фольклорного стилю в моді в патріотичному вихованні громадян України і необхідність підтримки цієї діяльності з боку держави, громадських організацій.
Вступ
Національний костюм є виявом національної самосвідомості, етнічної самоідентифікації і водночас могутнім засобом їх формування, утвердження як в індивідуальній, так і в суспільній свідомості. Костюм має яскраво виражений знаковий характер, визначає приналежність людини, у даному разі – етнічну. Він створює художній образ, втілює естетичний ідеал нації. Знаходять в ньому вираз і етичні норми, уявлення. Костюм складався протягом століть, тому втілює в собі й історію нації, її національні цінності. У сучасному світі національний одяг служить знаком свідомої національної самоідентифікації, тобто є виразом патріотичних почуттів. Л. Гумільов уводить термін «етнічне поле» – «…поле поведінки і аттрактивності членів етнічної системи, що виникає на основі пасіонарного поля.» [2, c.500]. Саме через етнічне поле відбувається включення людини в етнос. Оригінальний стереотип поведінки, характер-ний для етносу, система взаємодії як з природою, так і з іншими членами етносу, іншими етносами знаходить свій знаковий вираз у національному костюмі. Він передає в закодованому вигляді систему національних цінностей, складовою і виразником яких є сам. Тому традиційне носіння національного одягу включає особу у визначене етнічне поле. Свідомий же вибір національного костюма значною мірою пов’язаний не тільки з визнанням його естетичної цінності, але й з свідомою акцептацією системи національних цінностей і, в цілому, демонстрацією своєї належності до визначеного етносу.
Тому закономірно, що боротьба народів світу за свій суверенітет, відродження національних культур знаходила і знаходить свій вияв й у сфері одягу. Діяльність за відродження народного костюму і включення його елементів в модний одяг була і є засобом вираження патріотичних почуттів, одним з важелів розвою національної самосвідомості.
У статті термін “народний одяг” використовується в його традиційному значенні – як одяг селян і міських низів. [9, c. 7]. Терміном «національний» окреслюється народний костюм, який виступає як національний символ.
Аналіз досліджень і публікацій
Патріотичний аспект народного костюма, ширше – національного стилю в одязі виділяється, підкреслюється багатьма дослідниками. З часу підйому в ХІХ ст. національно – визвольних рухів майже всі провідні етнографи, дослідники народних культур звертали особливу увагу на цей аспект народного костюма. Це зокрема німецький дослідник Г. Вейс, фінські науковці Т. Швіндт, У.Т. Сіреліус, ісландський історик, етнограф Е.Е. Гудіонссон, український етнограф В.Шухевич, художниця, дослідниця народного костюма О.Кульчицька та багато інших. З праць останніх десятиліть треба відзначити багатотомну працю про народний одяг народів Європи польської дослідниці Б. Базеліх, також дослідження Терези Карвіської, праці про український костюм Т. Ніколаєвої, Г. Стельмащук, К. Матейко та ін. Ідеологічному, патріотичному аспекту народного костюма приділяється увага у творах В. Скуратівського. Не можна не помітити, що питання взаємозв’язку народного костюма та національної самосвідомості давно є предметом широкого обговорення в науковому світі. Але , як правило, дослідники розглядали цю проблему в контексті окремих національних культур або ж як частину більш широкого етнографічного дослідження власне народного костюма.
Постановка завдання
Автор цієї ж статті ставить перед собою завдання проаналізувати, яке місце займає народний костюм або його елементи в символіці національно-визвольних рухів Європи ХІХ-ХХ ст..; його роль у формуванні національної самосвідомості, процес перетво-рення з одягу селян і міських низів у національний символ. Виділяються окремі етапи цього процесу, їх особливості. Також автор ставить перед собою завдання окреслити особливості прояву цього загально-європейського процесу на Україні. Автор підкреслює велике значення діяльності по відродженню народного костюму, поширенню національного стилю в одязі як важливого чинника патріотичного виховання громадян України.
Основна частина
ХІХ ст. характеризується підйомом національної самосвідомості народів Європи. Саме в цей період особливого поширення став набувати погляд, що «…кожна нація повинна мати власну, вітчизняну правлячу групу і що держава і народ мають бути єдністю або також двома боками однієї медалі. Ця політична ідея відзначається як націоналізм. Вона бере за основу те, що справедливими підвалинами державної влади є тільки національний інтерес і національна свідомість.»[3,с.78]. Національна ідея стала ідейною основою боротьби народів за відновлення або утворення національних держав, за національний суверенітет, розвиток національних культур. Література, образо-творче, ужиткове мистецтво звернулись до зразків, форм народної культури, що знайшло свій вияв і у сфері костюма.
У кінці ХVІІІ- на поч. ХІХ ст. звернення до форм селянського костюма, введення його елементів в міський одяг було ознакою демократичних переконань, революційним символом. Дворянство, городяни вводили у свій одяг окремі частини народного одягу для демонстрації своїх прогресивних переконань. Для феодального ладу була характерна значна станова різниця в одязі і народний одяг визначав приналежність до найнижчого, найбезправнішого стану. Відмова від форм одягу привілейованих станів на користь одягу селян і ремісників виражала ототожнення своїх інтересів з інтересами народу, визнання рівності всіх в державі, готовність боротись проти феодального гноблення, за права народу. У часи Великої Французької революції ознакою належності до найбільш революційного крила політичних сил – якобінців були: у чоловіків – санкюлоти (довгі брюки, характерні для народного костюма) також коротка куртка – карманьйола, червоний ковпак.; у жінок – двобортна куртка без корсета, спідниця з синього сукна, трикольоровий пояс – шарф. Це не було пряме повторення народного костюма, але його стилізація; окремі фрагменти, які мали демонструвати приналежність до табору якобінців. Національні і демократичні ідеї ототожнювались. Звернення до форм народного костюма мало свідчити, що його носії представляють інтереси нації загалом. Саме цей аспект – введення в міський одяг елементів народного костюма як символ вірності інтересам, прагненням усієї нації, а не окремих станів – є характерним для моди поч. ХІХ ст. Загарбницькі війни Наполеона викликали в підкорених країнах спалах патріотичних почуттів, який знайшов вираз і у сфері одягу. Народний одяг став виступати ознакою не лише демократичних, але й патріотичних почуттів, тобто піднявся до рівня національного символу.
У повісті німецького письменника Е.-Т.А. Гофмана “Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер” позитивні персонажі повісті – Балтазар і Кандіда у святкові дні одягаються в старонімецькому стилі: “Отже, він був вбраний зовсім по-німецьки, і наряд цей дуже пасував йому…”; “… назустріч йому вийшла Кандіда у повному строї давньогерманської діви”. [1, c. 283]. Старогерманські берети, комірці, куртки були ознакою антифранцузьких настроїв.
Російські ополченці війни 1812 р. одягались в селянські армякі, кожухи, підкреслюючи цим свої патріотичні почуття, єдність з народом. У цей же час при імператорському дворі було запроваджено так званий “російський костюм”, що складався з кокошника, вуалі, оксамитної або атласної сукні з рукавами з білої прозорої тканини, яка нагадувала сарафан. Цей костюм став обов’язковим церемоніальним одягом придворних дам майже до 1917 р.
“Надії, пов’язані з Чотирилітнім Сеймом (у Польщі – прим. автора) стали причиною, як згадує у своїх мемуарах Йозеф Руліковський, того, “що ожив давній старопольський патріотизм, одяглись в давні строї. Польська молодь скинула фраки, одяглась в жупани, кунтуші і чамари…”[11, c. 132] З народного одягу була прийнята конфедератка, яка стала одним з польських патріотичних символів. Вона “…мала при цьому політичне, і при тому дуже виразне значення, бо свою назву взяла від конфедератів барських. Конфедератку носив Т.Костюшко. Підвищена і з додатком козирка над очима, була первісним кашкетом уланів польських як чако. Брала участь в листопадовому повстанні. Стала елементом військового строю в січневому повстанні, бійці якого, переховуючись у лісах, носили чумарки (ще один елемент народного одягу – А.М.) з хутром й нашивками, конфедератки і штани за коліна до висоти чобіт…“ [8, c. 143]. Конфедератки ввійшли і в жіночий одяг як ознака національної жалоби, яка була оголошена в 1861 році, після похорону жертв розстрілу патріотичної маніфестації у Варшаві. Елементи народного одягу стали в Польщі символами патріотичних почуттів, вірності ідеям боротьби за незалежність країни, виражали міжстанову солідарність. Носіння такого одягу йшло разом з дотриманням польських національних традицій, знанням своєї історії, тобто цей одяг був складовою культури патріотів. Національний костюм сприймався як символ єдності всіх верств суспільства в боротьбі за незалежність. Включення елементів народного одягу в міський костюм мало патріотичне значення і в інших слов’янських країнах. Чамара була символом підтримки національно-визвольного руху, патріотичних почуттів в Чехії, і тому її носіння було офіційно заборонене австрійським урядом в 1851 р. [Див.11, c. 202]. Народний одяг або його окремі частини носили учасники угорського повстання 1848 р. У Шотландії пледи в кольорах свого клану були і є ознакою патріотичних почуттів.
Отже можна зробити висновок про те, що в кінці ХVІІІ- І пол. ХІХ ст. елементи народного костюма, надання костюму в цілому вираженого національного характеру було зовнішньою ознакою демократичних, патріотичних переконань, участі в революційному, національно – визвольному русі. Використання ж національного стилю в придворному одязі (придворний костюм в Росії, шотландський одяг у деяких урочистостях англійського двору, угорський одяг австрійських імператорів під час коронації як королів угорських та ін.) виступали знаком офіціозного патріотизму, вірності імперським ідеям. Тобто і там, і там національний одяг виступав ознакою патріотизму, але в першому випадку демократичного, у другому – офіціозного і символізував станову єдність суспільства, нації, держави.
З другої половини ХІХ ст.. відзначаємо розгортання діяльності демократичної інтелігенції щодо відродження народного костюма. Ідеї революційного демократизму в більшості країн Європи поєднувались з народництвом. “ В їх (народників – прим. автора) уявленні народ – це колективна одиниця, що втілює в собі найбільш високий для даного часу рівень справедливості і людяності; народ виробляє і зберігає соціальні і моральні ідеали; його колективна думка здатна безпомилково визначати нормальний суспільний лад; народник покликаний возвести в принцип ідеали і прагнення самого народу…” (3,236). Хоча це сказано про народників російських, але сприйняття народу як хранителя етичного і естетичного еталону було характерним і для революційних демократів інших країн Європи. У середовищі демократичної інтелігенції високо цінувався народний костюм і в естетичному плані, і як ознака збереження національних духовних цінностей. Такі елементи селянського одягу, як косоворотка, зустрічаємо в одязі російських різночинців. “Як і в попередні десятиліття, деяка частина інтелігенції одягалась, з ідеологічних міркувань, у російський народний одяг. Попередньо це були слов’янофіли, в 60-80 роках – значна частина народників. Їх костюм складався з сорочки з косим коміром, звичайно з невеликим стоячим комірцем і вузьким поясом, штанів, заправлених у чоботи, і чумарки замість пальта або піджака. У деяких сорочки були червоні, в інших ситцеві або полотняні”. [6, c.6].
Носіння традиційного народного одягу поєднувалось з вірністю високим національним ідеалам. Поетизація народного костюма простежується у творах образотворчого мистецтва, літературі. Достатньо згадати картини російських передвижників, французьких художників барбізонської школи, митців Іспанії, Італії та інших країн. У літературі в цьому стосунку дуже показові твори чеської письменниці Божени Немцової. У своїх творах вона з любов’ю описує народні костюми, які уособлюють, висвітлюють духовну і фізичну красу її героїнь (Мадла з “Доброго серця”; Катушка з повісті “Будиночок в горах” ). [Див. 4] Народний одяг Мадлени Новотної, героїні програмної для письменниці повісті “Бабушка “, уособлює її вірність народним традиціям і Вітчизні.
Утвердження цінності народного одягу для національної культури проявлялося також у його дослідженні, описах, колекціонуванні. Особливо треба відзначити діяльність і праці Г.Вейса, У.Т.Сіреліуса, Г.Вістранда, та багатьох інших дослідників. В окремих країнах відкриваються етнографічні музеї з великими колекціями народного одягу.
Дослідження народного одягу показали, що в умовах розвитку капіталізму іде процес уніфікації, відмирання народного одягу. Тому науковці, в цілому патріотична інтелігенція розгорнули рух за збереження і відродження народного одягу як складової національної культури. Він піднявся до рівня символу усвідомленої національної самототожності. Особливо активно цей рух розгорнувся в скандинавських країнах.
У 1860 р. ісландський антиквар і художник, Сигурдур Гудіонссон здійснив спробу відновлення стародавнього святкового строю. Спираючись на старі комплекти святкового одягу, він спроектував нову версію, яка одразу отримала суспільне визнання. “У незвично короткий термін жінки Ісландії, особливо з заможних верств населення, які прагнули підкреслити свій зв’язок з островом, що був їх Батьківщиною, стали користатись з цього проекту, шити і замовляти собі новий святковий одяг, так званий “скаутбунінгар”… Закоханий в мистецтво і традицію автор одночасно запропонував одяг менш дорогий, “кіртілбунінгар”… . Одночасно для молодого покоління запроектував ще один комплект, так званий “юпплтур” [9, c. 79]. Національний одяг (особливо комплект “юпплтур”) і до нашого часу є популярною формою святкового одягу, а під час великих національних свят – майже обов’язковою. Під час великих урочистостей, зокрема в День Незалежності, в “скаутбунінгар” виступають дружина і донька президента [див. 9, c.79].
У Норвегії біля 1880 року, у часи посилення руху за незалежність країни зросло зацікавлення минулим свого народу, прагнення підкреслення його незалежності, самобутності. Етнографи, митці на основі зразків старовинного одягу різних регіонів Норвегії розробили, з урахуванням нових умов життя, інших видів матеріалів їх реконструкції. І різноманітні варіанти національних костюмів, у які залюбки одягаються норвежці і міст, і сіл на різні урочистості, свята, є, власне, результатом реконструкції традиційного одягу. “Виготовляють їх як люди для свого приватного використання, одягаючи як при під час різних оказій родинних і державних, так і багаточисельні фольклорні колективи, які діють у багатьох місцевостях цілого краю. Одяг цей є своєрідною відзнакою і його охоче носять як чоловіки, жінки, так і молодь” [9, c.76].
Захоплення народним одягом у Фінляндії також було пов’язане з активізацією національно-визвольного руху в кінці ХІХ ст. “Серед мешканців Фінляндії стрімко зростали національна і суспільна свідомість, яка знаходила своє відображення також у ставленні до традиції народного одягу…. Помічено таким чином національну вартість одягу, його роль в пробудженні свідомості і прив’язаності до власного краю і рідної сторони.”[9, c. 130] В своїх публікаціях відомі етнографи, популяризатори народного костюма Т. Швіндт, У.Т. Сіреліус не лише наводили форми, викройки, візерунки костюмів різних регіонів Фінляндії, але і включали пояснення призначення, змісту як костюма загалом, так і окремих його частин. Вже в 1907 р. Фінська Спілка Народних Танців мала власний склад одягу, який збирали по всій країні, реконструювали, шили за старими зразками новий одяг для представників гімнастичних товариств, фольклорних колективів, давали костюми напрокат. Після 1917 р., коли Фінляндія стала незалежною державою, на його основі виникли спілка і товариство аматорів народного рукоділля, які в більш широкому обсязі стали виготовляти та продавати народні костюми. Допомогу в реконструкції старих частин народного костюма, їх комплектації надавали провідні науковці Тіїні Вахтер, Тойні-Інкері Кайконен, У.Т. Сіреліус; майстерня при музеї в Хельсінкі. Наслідки цієї діяльності помітні і в наш час. [див. 9].
Загалом треба відзначити, що скандинавські країни на рівні державних, наукових установ, громадських організацій (музеїв, спілок аматорів народного рукоділля, інших об’єднань/ поширюють серед населення через численні видання, мережу консультаційних пунктів інформацію про народний костюм, його типи, надають допомогу в пошитті костюмів – тобто всіляко стимулюють використання народного одягу як святкового, урочистого, розуміючи велику роль костюма у вихованні національної гідності, патріотизму.
У Польщі збереження і відродження народного одягу в к. XIX – поч. XX ст. також пов’язане з підйомом національно-визвольного руху. ”Регіонами, у яких народний костюм був, незважаючи на всі перешкоди, самостійно культивований, були найчастіше ті, які в період розподілу Польщі піддавались денаціоналізації, а в роки міжвоєнні опинились за кордонами держави. Належать до них, наприклад, Сілезія Опольська, або регіон Менджирецько-бабімойский в Великопольщі. Народний костюм став у цих регіонах знаком польськості, а його відкидання було рівнозначне відреченню від своєї приналежності до польського народу. В інших регіонах, що не піддавались такій денаціоналізації, народний костюм нерідко ставав виразом національної самосвідомості” [11, c. 125]. Велику роль у збереженні чи відновленні народного костюма зіграв регіональний рух. Учителі, духовенство працювали над збереженням народного одягу, закріпленням його в побуті. При Етнографічному музеї в Кракові перед 1939 р. була організована консультація, метою якої було надання порад по пошиттю народних костюмів, організація ремісничих майстерень для виробу додатків, потрібних для виготовлення народних костюмів. Тереза Карвіська відзначає, що в кінці XX ст. зростає популярність народного костюма і що повага до нього є виразником гордості з приналежності до певного регіону. Проявляється навіть певна міфологізація одягу, як елементу, який підвищує вартість, самооцінку групи. [11, c.129].
З початку ХХ ст. активно відновлюються традиції народного одягу в Австрії, де діють, крім консультацій, численні ательє, навіть видаються журнали мод для прихильників як національного одягу загалом, так і національного стилю в моді. І ательє, і журнали мод не тільки надають зразки, поради, як шити народні костюми, які прийнято одягати в Австрії у вихідні і святкові дні, але і пропагують сучасну моду, що спирається на народні традиції і форми. У Відні, інших містах існують навіть розкішні салони, у яких можна купити елегантний одяг в народному стилі. У наш час в Австрії як народний функціонує так званий “відновлений” костюм, тобто заснований на старих зразках, але частково осучаснений. [7, c.61].
Зразків можна наводити багато не тільки з Європи, але й з Америки, Азії. Спільним є одне – підйом національної самосвідомості проявляється у відродженні народного костюма, підвищенні його престижності, значимості. Він виступає символом національних переконань, патріотичних почуттів. Ініціаторами перетворення народного одягу в національний символ була і є національна інтелігенція. Вона усвідомила величезний патріотичний потенціал народного одягу, його значення, роль у пробудженні національної самосвідомості. Тим більше, що національний костюм завжди є виразом ментальності народу; у закодованому, символічному вигляді зберігає, фіксує притаманну йому систему естетичних, етичних цінностей, відповідає природним умовам. Тому заходи щодо відродження, запровадження в сучасне життя народного костюма – це не примха естетів, любителів національної старовини, а реальна потреба виховання в громадян гордості за свою країну. Відродження інтересу до національного костюма в низці країн Європи всебічно підтримується державою як невід’ємний елемент виховання в кожного громадянина, незалежно від його національного походження, почуття патріотизму й громадянства. У багатьох країнах національний костюм як святковий є невід’ємною частиною будь-якого свята, фестивалів, парадів, навіть недільного відпочинку.
Утвердження, популяризація народного костюма як національного символу відбувається і в середовищі української інтелігенції. Народний одяг, або його частини, особливо вишита сорочка, стали виразом патріотичних, демократичних переконань. Т.Г. Шевченко, який звичайно носив міський одяг, на відомій фотографії І860 р. убрався в традиційні українські сорочку, кожух і шапку. Особливо в II половині XIX ст. серед різночинців, демократично настроєної інтелігенції України було прийнято включати у свій одяг елементи народного одягу. Достатньо згадати відому світлину, де О. Пчілка сфотографована в українській сорочці, як і її доньки. Маємо фото Л.Українки в українському одязі. Д.Антонович, демонстративно, підкреслюючи свої національні переконання, одягався у вишиту сорочку, свиту і шапку, чоботи. Характерною частиною одягу І. Франка була вишита сорочка. Розгорнулось діяльність з дослідження українського народного одягу в усій його історичній і регіональній розмаїтості. Достатньо згадати праці Я.Головацького, П.Чубинського, Ю. Павловича, В Шухевича, О. Кульчицької та ін. “П.Чубинський, Б. Познанський, В. Богданов розглядали народний одяг як важливе історичне джерело, що відбиває етнічну історію народу, його етнокультурні зв’зки” [5, c. 8] О. Кульчицька провадила у 20-30 роки значну роботу з моделювання одягу в національному стилі, запровадження елементів народного одягу в повсякденний і святковий міський костюм.
У ХХ ст. запровадження в моду елементів національного одягу також зберігало виразний ідеологічний зміст, було проявом акцептації національної приналежності, вірності національним цінностям, традиціям, ідеалам.
У СРСР поява фольклорного стилю в одязі збіглася з “відлигою”. Саме в 60-ті роки в одязі стали з’являтися фольклорні мотиви. Перш за все в самостійно пошитому або в’язаному одязі, як оригінальні деталі – вишивка в народному стилі на комірі або кишені сукні, блузки; спідниця з картатої, “під плахту”, тканини, камізелька зі стилізованим народним орнаментом, хустка, пов’язана у вигляді очіпка; плетений шкіряний пояс, коралі або червоні дерев’яні буси. Ці елементи надавали костюму національного відтінку і певною мірою були проявом прагнення до національної самоідентифікації. Свої особливості мав костюм “шістдесятників” – українських дисидентів. Характерним для їх одягу було включення елементів українського народного костюма, власне, не реплік, а автентичних речей – вишиті сорочки в чоловіків, жінок; барвисті українські хустки, сердаки. Чоловіки також відпускали пишні “козацькі” вуса.
У 70-ті роки, незважаючи на всі складності і репресії, відбувалося відродження української культури. Фільми українських режисерів, книги, виставки українського образотворчого, декоративно-ужиткового мистецтва викликали інтерес до української культури не лише в етнічних українців, але й у представників інших національностей. Модним стало доповнення міського одягу елементами народного українського костюма. Спадкових городян український костюм приваблював своєю барвистістю, оригінальністю. До того ж характерні риси українського народного одягу – геометричність, чіткість форм, барвистість – відповідали загальним тенденціям європейської моди 70-х років. Складові українського народного костюма – вишиті сорочки, безрукавки, кожушки, сердаки, сумки – тайстри, бісерні прикраси органічно вписувались у сучасний гардероб. Творча молодь, деякі модельєри Будинку моделей підбором кольорів, окремими деталями – оздобами, фурнітурою, доповненнями надавали одягу національний характер. З одного боку, це був прояв характерного для цього прошарку населення прагнення до оригінальності, з другого демонстрація національної самоідентифікації. Фольклорний стиль, найбільш яскраво виражений у жіночому костюмі, був поширеним у Львові, Києві серед творчої і частково наукової інтелігенції, молодих службовців, ІТП, студентства. Найчастіше фольклорні елементи в одязі поєднувались з інтересом до української культури, історії. Для вихідців з сіл, їх дітей фольклорний стиль був природним виявом їх національних почуттів. Простежувалась і інша тенденція – інтерес до української культури, який проявлявся, зокрема, у замилуванні народною культурою, у фольклорному стилі в одязі, приводив до усвідомленого сприйняття національних цінностей.
На мітингах кінця 80-х. – початку 90-х років прихильники незалежності України одягалися в автентичні народні костюми або включали в комплект одягу їх елементи: вишиті сорочки; кептарі, плахти, хустки, гарасівки та ін. Разом з жовто-блакитними стрічками, значками вишиті сорочки виступали як символ підтримки незалежності України. У перші роки незалежності модним було одягати дітей в більш чи менш стилізовані народні костюми. Національні мотиви стали домінантними в колекціях одягу українських модельєрів.
Отже, практика показала й довела, що народний костюм відіграє дуже значну роль у вихованні, стимулюванні патріотичних почуттів громадян країни. Для зміцнення держави необхідно, щоб кожний усвідомив себе громадянином даної країни. Найбільш яскравим, естетичним, візуальним проявом є народний костюм, що символізує Україну в цілому. І його дослідження, популяризація, перетворення в необхідний елемент буття громадян України є важливим завданням держави, громадських організацій.
Підтримка держави має реалізуватися не тільки в забезпеченні костюмами хорів, фольклорних колективів, але і через підтримку, спонсорування діяльності по популяризації національного одягу, фольклорного стилю в моді. Кожен громадянин країни повинен мати можливість відтворити національний костюм у формах або традиційних, або осучаснених, прийнятних для сучасного суспільства, стилю життя, незалежно від віку, соціальної приналежності. Практика європейських країн продемонструвала й довела, що національний костюм відіграє дуже велику роль у стимулюванні патріотичних почуттів громадян країни. Тому цей досвід доцільно використати Україні.
О.А. Матюхіна, канд. філос. наук, доцент
Гуманітарний інститут Національного авіаційного університету
Список літератури
1. Гофман Э.Т.А. «Крошка Цахес по прозванию Циннобер» // Гофман Э.Т.А. Новеллы. – М.: Худ. Литература, 1983. – 399 с.
2. Гумилев Л.Н. Етногенез и биосфера Земли. –Ленінград: Гидрометеоиздат, 1990. – 528 с.
3. История русской философии. / Под ред. М.А. Маслина и др. – М.: Республіка, 2001. – 639 с.
4. Немцова Божена. Карла и другие рассказы. –Л.: Детская література, 1984. – 160 с.
5. Ніколаєва Тамара. Історія українського костюма. – К.: Либідь, 1996. – 176 с.
6. Русский костюм 1870 – 1890 р.р. Выпуск четвертый / Под. ред. Рындина В. – М.: Всероссийское театральное об – во, 1965. – 183 с.
7. Роберт Хэролд. Костюмы народов мира. Иллюст. энциклопедия. – М.: Эксмо – Пресс, 2002. – 239 с.
8. Banach Ela I Andrzej. Slownik mody. –Warszawa: Wiedza Powszechna. 1962. – 295 c.
9. Bazielich Barbara. Stroje ludowe narodow europiejskich. Czesc I. Stroje ludowe Skandynawii I krajow baltyckich. – Wroclaw. Wyd Uniwersytetu Wroclawskiego, 1995. – 202 с.
10. Каrwicka Teresa. Ubiory ludowe w Polsce. –Wroclaw. Polskie Towarzystwo Ludoznawcze, 1995. – 156 c.
11. Моzdzynska – Nawotka Malgorzata. O modach I strojach. – Wroclaw:Wyd. Dolnoslanskie ,2004. – 293 с.
Джерело: |
sophia.nau.edu.ua |
А у вашому особистому гардеробі є сучасний одяг в українському етнічному стилі? Ще ні? Тоді вам давно пора відвідати крамницю «Рідна мода»®.
