Рідна Мода

Серед українського населення на Підляшші було давніше дуже розповсюджене ткацтво. У кожному селі жінки ткали полотно. Кожна дівчина змалку вчилася прясти й ткати, бо би не вийшла заміж. У кожній хаті колись була прядка, в говірці ковріток (ковруоток) і ткацький верстат, інакше званий кроснами. Основною сировиною до ткання є нитки. Щоб мати нитки, в кожному селі сіяли льон і коноплі та годували вівці, з яких стригли вовну.

Як льон виріс до десяти сaнтиметрів, то його жінки пололи. Як вже він виріс і дозрів, то його рвали і в’язали в пучки. Пізніше в клуні на токові били головки льону прачем, щоб вибити із стебел сімення, з якого в оліярнях робили олію. Вибивши пучки льону з насіння, в’язали його в кулі і мочили в саджавці, у рові чи річці – протягом тижня або півтора. Потім витягали льон з води і розстеляли його на луці чи на стерні. Як вже він пролежав свій час, то знов його в’язали в кулі і сушили його на хлібній печі в хаті. Як льон добре висох, ламали його на терниці, а потім трепали трепачкою на трепакові. Як отрепали льон з корости, то його дергали на дерганці, а потім ще його чистили ручною щіткою, щоб короста й клоччя цілком з нього відійшли. Жменю такого чистого льону називали жилкою. Обидва кінці тієї жилки були закручені в такі головки. Жилки були пов’язані по пів копи. Цю роботу жінки робили восени – у жовтні і листопаді.

Коноплі так само як льон рвали, вибивали сімення з матьорки, мочили у воді, сушили, ламали, дергали і пряли нитки. З конопляних ниток жінки ткали полотно на мішки й сінники, а також на чоловічі буденні штани (в говірці нагавиці).

Овечки стригли навесні. Острижену вовну возили до міста до кардувального цеху (ґремлярні) і там її кардували (ґремплювали).

Як прийшла зима, місяць грудень, то льон, коноплі і вовну жінки пряли на прядках. Дуже давно, у ХІХ сторіччі, а навіть на почату XX ст., коли ще не було прядок, то жінки пряли нитки вручну на веретенах. Це була дуже тяжка і копітка робота.

Напрядені нитки звивали жінки зі шпулі на клубки. Перед тканням звивали нитки з клубків на мітки. Мітки йшли на основу. Окремо прядені були нитки на основу, а окремо на вуток (у говірці вток). На основу нитка була тонша, а на вуток грубша. Але як пряли на сорочки, то нитки на основу і вуток мусили бути однаково тонкі. Як вже напряли, то нитки з клубків снували на снівлі. Ця снівля оберталася як карусель і навивала на себе ці нитки із клубків. Зі снівлі в’язали нитки в пасма. Пасмо має 30 ниток. Сновалося на десять губ і на п’ять губ. Губа це ткацька міра.

Жінка, котра має ткати, то збирає зі снівлі такий ланцюг – тую основу. Основа є зложена в такому ланцюгові. Як вже жінки поснують, тоді ставляють у хаті верстат або інакше кросна, бо так і так це називають. Кросна ставляли десь наприкінці лютого, або на початку березня, бо через цілу зиму жінки пряли. Як поставили верстат, то жінки накидали основу в бердо і ничалниці. І так доки не пішли жінки в поле працювати ткали вдома полотно. Ткали на кроснах човником, у якому на цівці був намотаний уток. Як вже виткали, то стягали полотно з вала на кроснах. Потім це полотно прали і біліли на сонцю, тобто розстеляли його на мокрій траві на луці, щоб полотно побіліло.

Були всякі роди ткання. На кроснах із льняних ниток у дві ничалниці і два поножі ткали простим сплетінням, тобто „на просто”. З простого полотна шили жінки сорочки. „Називається вона сорочка тому – сказала Анна Пачковська-Ігнатюк, моя мама, – бо сорок робіт треба зробити, щоб її пошити”. Також ткали простим сплетінням льняне полотно в сірі клітини, в говірці „в крати”, з якого шили простирала і пошивки, інакше наволочки.

На кроснах ткали перебори з чотирма ничалницями і чотирма поножами за допомогою дощечки і ліщинового прута або шнурка. Назва переборів походить з цього, що як ткали на верстаті, то перебирали льняні або бавовняні кольорові нитки утоку в різні узори. На переборах найчастіше є геометричні узори, переважно червоного і чорного кольорів на білому тлі. Переборами, які можна назвати ткацьким гаптом, оздоблювали святочні жіночі і чоловічі сорочки.

На сорочки перебори переважно нашивали. У перебори ткали у володавському народному одязі літні льняні спідниці, звані „хвартухами”, ткали в перебори запаски, тобто „хвартушки”, в перебори ткали скатерти, яких у говірці називають „настільниками” (настуольниками), у перебори ткали рушники, якими оздоблювали в хаті образи, ікони і дзеркала (в говірці люстра). Також рушник з переборами відігравав колись важливу роль у родинному обряді, в основному у весільному.

Коли почали ткати перебори, не є усталене. Ткання переборів було дуже розповсюджене у XIX столітті. На початку XX сторіччя, після І світової війни, ткання переборів почало заникати, бо виходила мода носіння народного одягу, якого заступали фабричним одягом. Перебори ткали жінки у Володавському і Білопідляському повітах Люблинського воєводства і в південно-східній частині Північного Підляшшя – у Сім’ятицькому, Більському і Гайнівському повітах теперішнього Підляського воєводства. Українське населення у східній частині Радинського повіту Люблинського воєводства і Лосицького повіту теперішнього Мазовецького воєводства переборів не знало.

Ткання переборів на Південному Підляшші ще зовсім не зникло. Є ще тут жінки, які тчуть перебори на виставки народного мистецтва і для музеїв. До них належать ось такі ткалі переборів: Станіслава Бай, Антоніна Ващенюк і Кароліна Дем’янюк в селі Дубогроди (ґм. Ганна Володавського повіту), Станіслава Ковалевська – село Нове Голешево (ґм. Ганна), Ельжбєта Залевська – село Ставки (ґм. Володава), Анна Кисіль – село Русили (ґм. Подедвір’я Парчівського повіту) і Леокадія Нітихорук – село Вілька Поліновська (ґм. Константинів Білопідляського повіту).

Діагональним сплетінням, званим ткалями „на чинувато” або „на поворотку” чи „в ялинку”, ткали полотно в чотири ничалниці і на чотири поножі. З полотна, в якому основа і вуток були з льону, шили літні штани, звані „нагавицями” та літні піджаки, звані „лєтняками”. У міжвоєнному періоді на основу жінки купували в місті бавовняні фабричні нитки. Натомість з діагонального полотна, в якому в тканню за вуток служили вовняні нитки, господині і сільські кравці шили зимові штани і піджаки для чоловіків, звані „маринарками”, а для жінок „сачки” (рід „маринарки”). Звичайні скатертини й рушники також ткали діагональним сплетінням, тобто „в ялинку”.

Простим сплетінням ткали льняне полотно в різнокольорові паси, а найдавніше в два кольори: червоний і чорний, з якого шили на літо спідниці, звані „хвартухами”. Також на просто ткали льняне полотно в різнокольорові клітини, звані „кратами”, з якого шили літні спідниці, звані „кратівками” (кратуовками). Діагональним сплетінням, тобто „на чинувато” ткали полотно на зимові спідниці, звані „бурками”, де за вуток служила кольорова вовна, а основою були нитки льняні або бавовняні. Ткали полотно на бурки одного кольору на примір коричневого, червоного, зеленого, синього та іншого. Це ткання полотна на спідниці називали тканням „у валочки”.

Найбільш розповсюдженим полотном на зимові спідниці було полотно ткане в різнокольорові паси, які ткалі звали смугами (широкі паси) і „стовчиками” (вузькі паси). У цих вовняних спідницях у паси ходили жінки в надбужанському народному одязі, а також радинському. Кольорові спідниці з огляду на орнаментику звали ще рандаками, пигулями і гореністиками. До ткання спідниць на літо, т.зв. „хвартухів”, на вуток вживали купчих бавовняних ниток червоного кольору, які звали гориньом, і чорних ниток, яких звали шивчицьою або німкою. Також ткали запаски в різнокольорові поперечні паси, які звали „хвартyшками”.

Дуже розповсюдженим на Підляшші було ткання ряден і килимів, званих у говірці диванами. Рядна ткали з льняних і бавовняних ниток в різнокольорові різноманітні узори. Ткали рядна „вибірані”, до чого вживали аж шість ничалниць і шість поножі. Ткали також рядна „плетені”, на яких у тканню виходили різнокольорові круги і теж ткали рядна в „стовпи”, тобто в паси, які то рядна були розповсюджені.

Жінки ткали килими „плетені” і „вибірані” або „перебірані”. У тканню килимів основою були льняні або бавовняні нитки, а за вуток служили кольорові вовняні нитки. Килими ткали переважно в різнокольорові смуги (паси) і стовпи. Ці килими були на Підляшші найбільш розповсюджені. Найгарніші рядна і килими під оглядом кольористики і узорів ткали жінки на Північному Підляшші. Також ткали „на поворотку” хідники до домашнього вжитку і на продаж. Коли люди на Підляшші ходили в народному одязі, жінки на спеціальних малих верстатах ткали пояси і крайки червоного і оранжевого кольору.

Простим сплетінням ткали на кроснах полотно на сукно, де основою і вутком були вовняні нитки. Це вовняне полотно возили до міста до сукновалки (фолюшні), де його валяли (били) на сукно. Із сукна сільські кравці, а також жінки шили для себе і чоловіків сіраки, звані в говірці „сукманами”, жіночі кабати, а зимові плащі з башликом (каптуром) на голову для чоловіків. Ці плащі звали „бурками”. На Підляшші сукно було темно-коричневе (буре) і чорне.

Народне ткацтво на Підляшші ще зовсім не зникло після Другої світової війни. У багатьох селах жінки ще ткали полотно на мішки, на штани, ткали рядна, килими і хідники. Пізніше дешеві фабричні матеріали та дешева фабрична одежа витиснила народне ткацтво. Тепер ще де-не-де по селах старіші жінки тчуть килими і хідники, але можна сказати, що народне ткацтво на Підляшші вже зникло.

Цю статтю опрацьовано на підставі зібраних інформацій від наступних ткаль:
1. Анна Пачковська-Ігнатюк, моя мама, рік нар. 1905, село Данці, ґм. Ганна, пов. Володава. Запис: сімдесяті і вісімдесяті роки минулого сторіччя.
2. Леокадія Полиянська, рік нар. 1929, село Данці, ґм. Ганна.
Запис: серпень 1986 р.
3. Марія Павлюк, рік нар. 1921, село Павлюки, ґм. Ганна.
Запис: 30.VI.1986 р.
4. Анастасія Олешко, рік нар. 1914, село Дубогроди, ґм. Ганна.
Запис: 13.VI.1986 р.
5. Анна Кисіль, рік нар. 1920, село Русили, ґм. Подедвір’я, пов. Парчів.
Запис: 8.VII.1986 р.
6. Леокадія Нітихорук, рік нар. 1922, село Вілька Поліновська, ґм. Константинів, пов. Біла-Підляська.
Запис: 25.IV.2004 р.

Використана була також стаття: Danuta Powila?ska-Mazur, Stanis?awa Baj – mistrzyni perebor?w, – „Tw?rczo?? Ludowa”, 2003, nr 3, s. 28-29.

Іван ІГНАТЮК