Вишиванки від астронома

10042101sch Колишній дослідник Всесвіту створює власну лінію сучасного етноодягу в українському стилі.

Тарас Дрібнюк і тепер любить споглядати небо. Щоправда, не так часто, як колись, і не так далеко — через окуляр любительського телескопа в домашніх умовах багато не побачиш. Найближче до зірок він був тоді, коли працював на Памірі, хоча наблизитися до висот Коперника чи Галілея не надто вдалося. Та, власне, й мети такої не ставив — тяжіння земних проблем виявилося сильнішим. Переїхавши на Прикарпаття, взявся за іншу роботу, не пов’язану з вивченням космічного простору. Але десь у глибині душі таїлося очікування чогось незвичайного. «Якщо людині подобається таємнича краса Всесвіту, — каже з упевненістю колишнього астронома, — то вона й на Землі захоче зробити щось неповторне, що відкривається лише їй і лише їй під силу». Це він так обґрунтував ще на початку нашої розмови своє несподіване захоплення моделюванням етноодягу, яке «відкрилося» йому, вже солідному чоловікові із понад півстолітньою біографією.

Ексклюзив «без суржику»

Різкий поворот у житті, як це часто буває, спричинив випадок. «Якось восени 2006 року, — пригадує, — прогулюючись Києвом, побачив у «Метрограді» роботу вишивальної машинки. Запитав, чи можна на купленій для доньки блузці зробити узори. Відповіли ствердно. Невдовзі я тримав у руках прикрашену цікавою вишивкою річ, не схожу на примітивний ширвжиток. І загорівся ідеєю придбати таку ж машинку собі. Грошима допоміг товариш дитинства. Трохи згодом зрозумів: та це ж те, чого бракувало раніше».

Тоді він ще не здогадувався, що нове захоплення приведе його в дивовижний світ народної вишивки, навчить розшифровувати закодовані в ній символи й обереги, розуміти своєрідну мову орнаментів, а головне — змусить шанувати чистоту регіональних традицій прадавнього ремесла. Його батьки (мама — вчителька української мови, тато — сільський священик) народилися в тернопільському Борщеві, відомому в середовищі етнографів передусім квітчастими сорочками, вишитими чорними нитками. Зовсім іншим — геометричним — стилем гаптування уславилися гуцули, в яких дотепер збереглася традиція вінчатися, хрестити дітей, зустрічати великі релігійні свята в барвистих національних строях та одягати в них небіжчиків, аби й вони «поставали перед Господом у найкращому вбранні». Раніше майже кожна гуцульська родина мала власний оберіг, закодований у вишивці, яка прикрашала буденний і святковий одяг. Горяни щиро вірили, що вишиті нитками і відомі лише їм знаки здатні захистити від негативного впливу злих сил, зокрема протидіяти порчі й насланню.

Багато що зрозуміти та зорієнтуватися в неосяжній скарбниці народних звичаїв, традицій та обрядів йому допоміг Мирон Левицький — багаторічний працівник Центру народної творчості Прикарпаття і невтомний охоронець етнокультури. « Не знаю чому, але цей визнаний у краї фахівець дуже прихильно поставився до творчого доробку нашої дизайнстудії і навіть організував першу виставку наших робіт, — каже пан Тарас. — Можливо, він побачив у нас людей, спроможних здійснити його давню мрію — створити на Прикарпатті творчовиробничий осередок, де б зберігалася чистота народних традицій, тобто виготовлявся ексклюзивний, «без суржику», одяг. Він дуже засмучується, коли бачить на сцені, приміром, бойківський фольклорний гурт, убраний в одяг із гуцульською вишивкою. Тому пан Мирон усіляко вітав наші зусилля, спрямовані на створення архіву вишивки, доступного для широкого кола її поціновувачів. Тепер ми маємо відкриті для всіх каталоги гуцульських, бойківських, покутських, опільських орнаментів».

Від ньюплахти до етноджинсів

Тепер — це через два з половиною роки після того, як на позичені в товариша гроші він купив вишивальну машинку і першим на Прикарпатті взявся за нову справу — моделювання та дизайн модернізованого народного одягу. Перші півроку самотужки вивчав комп’ютерні програми для машинної вишивки, власноруч конструював одяг і добирав орнамент. Навдивовижу, вже перші вироби виявилися вдалими. Схвальні відгуки про новоявленого прикарпатського «етнокутюр’є» перетнули межі регіону, і до нього почали приїжджати любителі модного ексклюзиву в народному стилі зі Львова і Києва. Невеличкий колектив дизайнстудії «Вишивка» поповнили випускниці місцевого Інституту культури і мистецтв. Про своїх нових колег пан Тарас говорить з повагою: «То якось так відбувається у світі, що споріднені душі обов’язково знаходять одна одну. Ми знайшлися, аби створювати красиве. Мої дівчата дуже талановиті. Окрім класичного українського стилю, ми вже почали моделювати одяг зі скіфськими мотивами й елементами вбрання часів Київської Русі, створили кілька речей для молоді».

За студію їм слугує невелике, з двох кімнат, орендоване приміщення в спальному мікрорайоні ІваноФранківська, в якому, з усього видно, надовго прописався дух колективної творчості. «Я люблю гарно одягнених людей, — стверджує молоденька модельєр, як вона назвалася — Любця. — Для них і вигадую щось особливе. Це насправді дуже нелегка, але цікава справа. Для своїх ровесників теж придумую щось оригінальне, в чому можна й виглядати неповторно, і почуватися комфортно. Навіть популярний джинсовий одяг масового виробництва із «вкрапленням» етномотивів сприйматиметься зовсім інакше. Що вже казати про стильне весільне вбрання з елементами давніх шлюбних вишиванок. Нині це — супермодно».

І німцям личить українське?

Машинній вишивці, незважаючи на її механічну досконалість, вочевидь бракує імпровізації і тепла рук народних умільців. Тому до виконання замовлень Тарас Дрібнюк почав залучати вишивальниць, які вміють читати орнамент і переносити його на полотно. Нині із дизайнстудією співпрацює півтора десятка визнаних майстринь із різних куточків Прикарпаття. Робота, що виконується вдома, каже власник «Вишивки», приносить їм задоволення від творчої праці й матеріальну винагороду. Окрім фабричних, переважно натуральних тканин, прикарпатські етномодельєри все частіше використовують домоткане полотно, виготовлене спеціально для них на старовинному верстаті в Косівському районі. Цей нюанс теж значимий, бо фантазія замовників не має меж. Недавно з райцентру Городенка до Дрібнюкових майстринь приїхала старшокласниця з мамою, аби пошити на випускний вечір незвичайну сукню, яка їй приснилася, — з чорною вишивкою на полотні сірого кольору з блакитним відтінком. Замовлення — вже в роботі.

Якось до них завітав чоловік із Києва і попросив для презенту в Канаду вишити сорочку, яку він бачив у столиці. Прибулець розповів, як він, замилувавшись молодою парою в сорочках з однаковим орнаментом, але різного крою, не втримався від вигуку: «Вам це так пасує! Де ви придбали?». Почувши адресу, не полінувався приїхати на Прикарпаття.

Можливо, невдовзі в етнонарядах від Дрібнюка красуватимуться і мешканці Старої Європи. Принаймні колекція одягу німецького модельєра Наталі Мюллер (хтось із її далеких родичів народився в Києві) з елементами українського орнаменту, показана в 2007 році, засвідчила інтерес до неї європейських модниць. Це підтвердив і бізнесмен із ФРН Удо Мейєр, котрий через Українську торговопромислову палату вийшов на зв’язок із Тарасом Дрібнюком, шукаючи авторитетного виробника весільних нарядів з українськими народними мотивами. Німець, якому сподобалися моделі «Вишивки», замовив каталог зразків виготовленого прикарпатцями етноодягу з наміром просунути його на європейський ринок.

Дехто з Тарасових знайомих не перестає дивуватися: як у зрілому віці йому, провінціалу«технарю», вдалося сказати своє слово в модному бізнесі, куди й професіоналам не так просто проштовхатися? Я теж не втримався від подібного запитання. Співрозмовник відповів без вагання: « У людини творчої це колись має реалізуватися. І тут, на відміну від класичного бізнесу, не треба боятися конкуренції. Хіба хтось може викрасти з моєї голови ідеї, які народжуються безперервно? Була б підтримка на державному рівні — українці своїм одягом могли б здивувати світ».

Іван КРАЙНІЙ