Рідна Мода

У Луцьку щойно побачила світ книга Віктора Давидюка “Концепції і рецепції”.

Можливо, я не стала б привертати до неї вашу увагу, як би останнім часом не доводилось чути від молоді бажання мати вишиту сорочку. Але не куплену, а замовлену, або зроблену власноруч. Ознайомлення зі змістом вище названої книги дає можливість зробити срочку-вишиванку, дотримуючись національних традицій.

Автор розповідає про випадок, коли на спині сценічної чоловічої свити було вишите дуже колоритне зображення Великої Матері, більш відоме як Берегиня. Зміст цього зображення відомий. На ньому правдоподібно змальовано процес виходу дитини з материнського лона. Подібні орнаменти доречні на подушках, або жіночій сорочці, бо в них вкладено побажання щасливого завершення пологів. Чи вдягнув би чоловік ту свиту, якби знав, що на ній зображено? Відмовився б він і від сорочки, з орнаментом, що не відповідає його віку, сімейному стану.

Подібні випадки трапляються, на жаль, і з дівочими сорочками, коли їх орнаментовано за правилами парубоцьких сорочок, або одружених жінок. Частіше таке буває при створенні на промислових підприємствах сценічних чи колективних костюмів у стилі фольк. Тут – одна-єдина порада: не чіпай того, чого не знаєш. Існують готові зразки, музейні і приватні колекції. Бери і використовуй. Але, якщо зразки – повоєнні, то нема гарантії відсутності прикрих помилок. Вони стосуються не лише еклектики (поєднання різних стилів), а й часткової емансипації жіночої та фемінізації чоловічої сорочок.

Знання про те, як оздоблювати чоловічу, а як жіночу сорочку, традиційно передавалося від матері до дочки. Тому до середини ХХ ст. не існувало питання чоловічих і жіночих узорів та правил їх розміщення на сорочці. Кожна жінка була фахівцем у цій галузі.

Жіночі сорочки здавна прикрашалися узорами у вигляді хвильок, зигзагів, зубців, пружків, діагональних разків, квіток та квіткових розеток. Чоловічі – стрічковими орнаментами з ромбів, квадратів, прямих хрестів, стилізованих дубових чи букових листочків.

Якщо в жіночих сорочках орнаментувався переважно комірець, рукав та поділ, то в чоловічих – комірець і груди. В усьому цьому закладався якийсь зміст, який відновити навряд чи вдасться.

Дехто припускає, що орнаментування відіграє оберегову роль, а тому прикрашалися ті частини одягу, які вважалися рубіжними для проникнення злих духів у тіло людини. Але достовірної інформації про це, переданої на рівні легенд, нема.

Упродовж ХХ ст. вишиванки, як правило, були невід’ємною частиною весільного вбрання, а також одягалися на свята. Весільна сорочка зберігалася все життя, її тримали на смерть. Вважалося, що без весільних сорочок на тому світі подружжя не зможе впізнати один одного. Цієї традиції дотримувалися і у нас на Донеччині, про що я дізналась під час етнографічної експедиції до Ново-Азовського району.

Пані Надія Сукова з Волині (а нині – мешканка Донецька) розповідала, що коли у дитинстві вона тяжко захворіла і мати не була певна, що дитина житиме, то почала вишивати для немовляти сорочечку на поховання, щоб впізнати на тому світі своє дитя, коли помре сама.

Отже, вишита сорочка, як ідентифікуючий атрибут святкового і поховального вбрання, – явище доволі відоме. Окрім того, сорочка-вишиванка була своєрідним паспортом, який узором, технікою виконання, кольором оздоблення свідчив про місцевість, сімейний стан і вік її власника.

У ХХ ст. для українців вишита сорочка стала свідоцтвом національної та людської гідності. У мордовських таборах українки відмовлялись носити номери. Голодовкою виборюючи право на вишиті комірці, хусточки, чим і відрізнялись від інших. А в’язні-чоловіки переховували вишиванки, або рушники, які їхні матері, дружини клали у вузол серед обов’язкових речей.

Людмила Огнєва,
член Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

На фото: директор інституту культурної антропології професор Віктор Давидюк.