Останній кушнір-березун

10021702sch Степан Лазарович пошив свій перший кожух ще 60 років тому.

Деякі традиційні гуцульські ремесла, зокрема етнічне кушнірство, поволі занепадають. Мистецтво пошиття кожухів та зимових кептарів, яке було і є виявом чи не найяскравішої етнічної автентики, навіть попри активне відродження народних традицій і звичаїв втрачає самобутню актуальність. Як-от у такому закутку Косівщини, як Нижній, Середній і Вижній Березови — помежів’ї Коломийського, Надвірнянського та Косівського районів. Безликий ширпотреб під автентику і кон’юнктура на екзотиці, які не мають нічого спільного з народним мистецтвом горян, витісняють ту справжність, яка, з одного боку, вирізняла горянина навіть на рівні сіл-сусідів, а з другого — об’єднувала етнічно навіть серед світового різнобарв’я носіїв карпатської автентики. Однією з причин того, що взірці зимового гуцульського вбрання трьох Березовів можуть стати не ужитковою традицією, а спомином чи музейними раритетами, є не тільки відбиток часу радянщини чи моди, а й втрата справжніх майстрів кушнірства. Вони, як обереги безцінного спадку, доживають Богом дані роки, часто, як не прикро, не зростивши ні учнів, ні послідовників.

Миколчина дорога

Відомо здавна: як запряжеш, такою і дорога буде. А дорога до села Вижнього Березова на Косівщині далека — не менше 115 кілометрів з обласного центру. До Коломиї ще так-сяк, а далі — зимова утрамбована бездоріж. Тож водій автобуса за маршрутом Баня Березів—Івано-Франківськ Микола Скільський, без сумніву, свою щоденну дорогу «запрягає» молитвою, бо тільки вона може народити той мир у серці, що робить спілкування з подорожніми статечною і гідною окрасою. Місцеві березуни — жителі Нижнього, Середнього і Вижнього Березовів — недарма величають цього вже немолодого водія тепло і з повагою Миколкою. А колеги-водії — Миколайовичем. Водій автобуса є своєрідним живим зв’язком для горян. Він знає кожного, і всі — його. І поважають.

Родом Микола Скільський із Середнього Березова — села, що витягнулося майже на дев’ять кілометрів. З того села, де у часі Різдвяних свят вітаються не інакше, як «Христос сі рождає! — Славіте Його!», з того Божого виноградника, де й нині раздівські обійстя відгороджують хіба від чотириногих «гостей», а для людей навстіж і хати відкривають, і серця. У цих краях сніг не скрипить під ногами, а, наче втомлений смичок, неповторно співає зимові мелодії.

Якщо ясного січневого дня зійти на полонину біля підніжжя гори Кичери, що нависла над Середнім Березовом, то як на долоні видно і коломийське село Слободу, і дорогу з Надвірнянщини, і Вижній Березів, де мешкає останній кушнір-березун Степан Лазарович. Як згадує педагог і етнограф Марія Перцович, були добрі кожухарі колись і в Середньому Березові. Вміли мистецьки створити і довгий кожух — так званий поясковий, і кожух короткий: «Майже кожне гуцульське село відзначається не тільки оздобленням кожухів, зокрема поєднанням кольорів, а й формою покрою. Нині на всі Березови залишився лише один кушнір».

Зичені кожухи

— Моя юність, — згадує з сумом Марія кінець 60-х,— минула, як у тюрмі, — ні заспівати свого, ні одягнути своє. Дуже боліло. Адже прадід мій знав «Кобзаря» майже напам’ять. Та у школі мені ставили тільки «четвірки», бо читала Шевченкові поезії не за шкільним підручником, а як навчав прадід. Колгоспи знищили не тільки вівчарство у наших краях, а й традиції, ремесла. Зрештою, залишили свій недобрий відбиток і на ментальності горян. Хоч, як на мене, ми знову повертаємося до свого…

Це вже згодом, як згадують у Березовах, «завдяки» радянській колективізації «смушок» чи «кримку» для оздоблення гуцульських кожухів змушені були завозити з Буковини чи Молдови. Але свого часу і в їх селах вирощували «смушеві» — кучеряві ягнята… До речі, і нині за місцевим колоритом гуцули-березуни вирізняються з-поміж інших. Наприклад, березівська молода надіває на голову убір, що зветься «чулок». Але «бинди», тобто стрічки, мають бути «чорнобривими» — поєднувати чорний, яскраво-червоний, вишневий і частково зелений кольори. і те ж саме зі спідницею: чорне тло, а по нім — великі червоні і темно-вишневі квіти. Такі спідниці ще називають лабатими. Згадані кольори також використовують для оздоблення і березівських кожухів чи кептарів. Одне прикро: якщо традиція носити вишиванки «низинкою» активно відроджується, я б сказав — живе, то кожухи навіть на весілля часто перезичають або доношують дідівські чи батьківські. Нові не шиють.

Доглядай овечку зрана — і вдягне тебе, як пана

Жителів села Вижнього Березова сусіди з Середнього Березова ще називали «солом’яниками». А ті середньоберезівців — «сілосниками», бо пристали на колгоспи. Вижній Березів — село велике: дві церкви, школа, кілька пилорам, газове опалення. Та в селі ніколи не було колгоспу, тож і менталітетом горяни відзначаються — горді і статечні, нелукаві, ціпкі до життя. У цьому селі й живе Степан Лазарович — відомий і єдиний на всі Березови кушнір, якому вже минуло 80. І якого сусіди звично звуть Штефаном. А свого першого кожуха кушнір пошив ще 60 років тому.

— Моїм вчителем, — каже Степан Лазарович,— був головний кушнір у нашому селі Петро ўеник. Це ремесло не з легких — трудомістке і потребує часу й терпіння. Для кожухів годиться шкіра і з будь-якої вівці, може бути і з кози. Для вичинки не використовую, та й ніколи не використовував, жодної хімії. Так можна шкіру спалити. Спочатку шкіру намочую у воді, щоб змити бруд, відтак насолюю і роблю чир з житньої муки. І шкіра кисне, поки паховинка не облазить. Якщо облазить, то вибираю і сушу, але не на сонці. Далі шкіру мнєцкаю — і закріплюю на п’єлах, щоб зручно було чухати, шкребтати спеціальним ключем. Має бути мніконька. І так вбиртаю шкіру, щоб чухати у другий бік. З такої шкіри можна шити білий кожух. А для кольору можна використати дубило: або шкіру варити у дубилі, або окремо зварити дубило, а відтак ним змащувати шкіру. До потрібного кольору. Для дубила використовуємо кору сливки, яблінки, дуба, вільхи. Після дубила шкіра стає густою, ніби стігається. Викроюю кожух вже по формі, використовуючи для оздоблення смушок, нитки тощо.

— Чи нині навертається молодь до своїх традицій щодо кожухів? Коли востаннє вам замовляли таке вбрання? — запитую Степана Лазаровича.

— Поки ще ні, роботи багато нема. Хоч то наша дідизна. Востаннє мав замовлення ще торік. Та й овець уже нема, як колись бувало. Хоч на короткий кожух і треба шкір небагато — чотири або й п’їть. На кептар — дві чи три. Треба з місяць часу на всю роботу — від вичинки до пошиття. А довгі, пояскові кожухи вже й не пам’ятаю, коли хтось замовляв.

…Я одягнув на себе давнього — сторічного — кожуха, на голову — шапку-клапачку, обрамлену лисячим хутром, — справжнє мистецтво людських рук, взірець гуцульського кушнірства Березовів. І подумалося: ще зарано таку красу до музеїв ховати. Бо, дякувати Богу, живі ще її творці.

Ігор ЛАЗОРИШИН