Рідна Мода

Добре відома нашим читачам фотокореспондент Ірина Пустиннікова опублікувала в своєму “живому журналі” чудовий фоторепортаж про гуцульське Різдво у селі Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Пропонуємо і вам насолодитись цими гарними фото, відчути атмосферу Різдва, подивитись на традиційний гуцульський святковий одяг.

Коляда в Криворівні, 7 січня 2010 року.

Репортажна булочка має бути свіжою, сьогоднішньою. Я ж маю трошки черству, бо вчорашню. Я невинна, обставини так складлися, чесно!

До Криворівні від Кам’янця якихось 210-200 км, але так як в водії бусів в Україні беруть лише православних фанатиків, купа відмін на транспорті. Добиралася що туди, що звідти, важко. Описувати не буду, просто фактаж: коли добрий водій буса на Верховину висадив мене з свого переповненого тарантасу (20 сидячих і 44 стоячих пасажири) просто біля церкви в Криворівні, в мене голова йшла обертом так сильно, що я змовчала. Я. Змовчала. Не прореагувала. Сили не було :о(. На ось таке:

Під церквою вже стояло два туристичних автобуси. Туристи піднімалися наверх до храму, а деякі ще палили біля транспорту. Від зграйки молоді (четверо чоловік, три хлопця і дівчина) до невеликого кенотафу січовим стрільцям (хрест і два прапори, жовто-блакитний і червоно-чорний) відірвався худий і неприємний зовні молодик, підійшов до прапорів і демонстративно плюнув на червоно-чорний. Його товариші загиготіли, хтось сказав: “О-очень умно!” Всі гуцули Криворівні зараз йшли до церкви. З топірцями-бартками. Але не попри могилу стрільців.

12-15 на годиннику, навколо церкви натовп селян і приїжджих, погода поки що не тішить.

Такий наплив народу не дивує – після шикарної статті Кушніренків в рідних моїх “Карпатах” всі вже знають, де шукати гуцульську автентику. Тільки от точного часу початку дійства не відає ніхто, крім, можливо, місцевого священика. А він зайнятий, у нього служба.
До вдягнутого в бляшаний костюмчик храму підтягаються колядники.

Тут і літні люди, і молодь, і навіть діти.

Поміж колядниками і натовпом ходять зі скринькою, пожертви збирають. На церкву. Хочуть, напевно, ще й нижній ярус зрубу нещасної святині на консервну банку-бляшанку перетворити.

Колядники. Показую маленькі, тиркнувши на властивості картинки, можна подивитись на великі:

Всі колядувальники (принаймні, їхня верхня половина) в народних строях: вишиті сорочки, темно-червоні або сірі розшиті сердаки, яскраві кептарі (штани і мешти в народу сучасні). Деякі дівчата і жінки з Криворівні теж вбрані в традиційні шати.

Роздивляються одна одну, вихваляються обновками (гостромодна леопардова тенденція вже й до Карпат дійшла):

Он які є гарненькі:

Хочете ще? Та будь ласка:

Ось яка гуцульська краля. Чесно призналася, що в такому взутті на снігу трохи зимно, але ж як виглядає!

А коляда все не розпочинається. Вже по першій годині, скоро друга.

Натовп фотографує – і затято – поки що бачить.

Чоловіки-колядувальники ходять за стару дзвіницю на перекури. З трембітами на фоні гір виглядають таки фотогенічно.

Трембіти чомусь обмотані синьою ізолентою. А це вже не так фотогенічно.

О, здається, скоро почнеться: музиканти почали готуватися. 14-00, дві години під церквою стоїмо.

Я знаю, як це виглядає: непогано, так? Музично. Насправді треба взяти до уваги, що люди ці консерваторій не закінчували і Ліпінського з Паганіні не обожнюють. Грають як вміють. Вміють переважно лише одну-дві мелодії.
Народ тим часом підтягується до храму. Між народом з діловитим поглядом ходить товстенький рудий кіт, час від часу треться об ноги колядувальників і дає себе носити на руках туристам.

Все, священик вийшов. Досить харизматичний, правда, голос тихенький. Командує колядувальниками як весільний оператор молодятами. Встали зараз тут, потім пішли туди, тристи, будь ласка, відійшли ось туди, люди з камерами стали он там, перші два ряди колядувальників, а ну присядьте. Групове фото зробимо.

І ось тут, як на мене, і лежить головна відмінність обожнюваних моїх маланок від карпатської коляди. Коляда відбувається під пильним священицьким оком, а тому, як і все, приватизоване церквою, позвбавлена драйву, нерву, азарту життя. Літні колядувальники завчено співають довжелезні колядки, молодь переважно плутається в словах і вступає лише там, де чує знайомі фрази. Рухи теж усталені, канонізовані, як позиції ніг в балеті. Зараз ми робимо це, потім це, потім ще то – на коліна перед храмом – і підемо по селу. Я все розумію, ритуальність і мусить бути такою, з свідомістю, виведеною з гри, з завченими з малечку словами і діями. Але від того ще більше чекаю на маланки :о).
Ну і не всі роблять це механічно й на колядуванні. Є погляди, що горять якимось священим полум’ям радості від дійства, є щирі посмішки, є вони. Хай будуть, і хай їх буде більше. Шкода буде, якщо цей прадавній звичай перетвориться в шкільний завчений монтаж з приводу свята.

Та я відволіклася від дійства. Колядники стають у коло і по черзі підходять до священика. Той кропить їх і дає цілувати хрест. Епідемія свинячого, козячого і інших грипів цих людей не обходить.

Всі підійшли, всіх покропили. “97″, – здивовано-радісно шепоче священик сусідам на ґанку. Ого. Писали, до коляди стають АЖ до восьмидесяти чоловік. А тут – 97. Рекорд!

Все, почалось. Колядувальники вистроюються великим колом навколо хреста. Меньше коло – скрипалі. Обличчям до храму, вже перед новою дзвіницею – трембітарі. Духова секція – по боках. До речі, і давно гуцули роблять роги з алюмінію – чи це вже так погано діє на свідомість бляшанка замість церкви? Скоро й кожушки з бляхи шитимуть…

За командою трембіти піднімаються в повітря, духова секція дує в свої роги. Шум стоїть – огого. Назвати його мелодійним не наважиться ніхто, та тут якось і не йдеться про мелодійність: гуцули сповіщають горам і світам про своє свято, не більше. З цим завданням і алюмінієві рури з ринв справляються.

Перед храмом – гуцули без інструментів, з бартками, котрі вони злегка підкидають ритмічно в повітря.

Нарешті головний колядувальник і за сумісництвом сільський голова Криворівні Іван Зеленчук дзвенить дзвіночком: коляда розпочалася:

Колядники відправляються ватагами в похід навколо храму. Кожна ватага – десь по 10-12 чоловік. Йдуть співаючи і граючи. Відходивши потрібну кількість разів, зупиняються перед церквою і вклякають. Повністю на коліно не опускається ніхто: відлига, під ногами мокре болото, штани мастити шкода – колядникам же по всьому селу ще ходити доведеться, хочеться бути гарними.

Колядують в селі почергово. Ще за три місяці до Різдва селяни починають записуватися «на коляди» — складають список осель. «Ми більше не годні, як три-чотири хаті в день обійти», — пояснюють хлопці. Запопасти колядницький гурт саме 7 січня вважається дуже почесним — селяни змагаються за це поміж собою, як і за те, щоби колядники були з їхньої «фамілії». «Бути колядником — гонорово. Лиш абикого не беруть, — каже пан Зеленчук. — То є добірне товариство. Чоловіки мають бути порядні і ґазди добрі. Парубки — скромні й до роботи спритні. Аби в них трохи був голос, аби не гутіли, як медвідь. Аби були музикально замислені…». Якщо колядник лихословить або забагато пригощається, його можуть із гурту попросити геть. А це в селі вважається великою ганьбою.

За старших у колядницькій ватазі «береза» і «виверця». «Виверця» — організатор-адміністратор: він збирає на репетиції і на коляду, слідкує за порядком, одягом і дотриманням традицій. «Береза» відповідає за творчу частину. «Головно його обов’язок — керувати в коляді, — пояснює син «берези», колядник Іван Зеленчук-молодший. — «Береза» — це щось таке, як режисер».

Він у колядників — найбільш шанована людина. Це — душа гурту, керівник усього дійства. Він прослуховує і добирає колядників, вчить з ними голосові партії і слова, сам знає напам’ять до півсотні колядок і ще більше звичаїв, починає кожну колядку, веде мелодії, загалом керує дійством. «Береза» визначає кому і що співати, скільки бути в гостях, міру їжі й питва. Разом із «виверцею» він наглядає за моральністю підопічних. Адже традиція велить їм берегти духовну й тілесну чистоту впродовж усього часу коляди. «Ми та як святу ношу носимо, — пояснює пан Зеленчук. — Нам не можна бути з жінкою, невольно самим просити жінку в танець. Аж коли розплясуємося в Йордан на ріці та розціловуємо хрест — отоді стаємо так нарівні, як всі».

Для мене ж зараз шанс зайти-таки у храм,сфотографувати інтер’єри. Ось який свічник чудовий.

За пересуваннями колядників навколо храму слідкують всі, хто тут зібрався. Навіть от такій малечі цікаво:

Ну і що, що тут ніякого телебачення і мало представників ЗМІ. Колядувальники мають своїх операторів і фотографів:

Все дійство займає менше години, після чого колядувальники розходяться селом в усі боки.

Їм доведеться підніматися до найвіддаленніших хат в усіх кутах села – і віншувати з святом жителів Криворівні.

Я рада, що була там і бачила це. Бачила з вікна бусу коляду в Буківцю: гуцула на коні верхи, групу колядників на порозі хати. Значить, весь Верховинський район яскраво святкує. В Заболотові ранком ходили діти-колядувальники. В Косові зустріла дві такі різні групи:


Але, погодьтесь, це трохи не те. В Криворівні – краще. :о)

Гуцульський одяг пасує до високих гір

ХVІІІ Міжнародний гуцульський фестиваль. Фото звіт.

“Карпатський вернісаж-2009″ завітав до Івано-Франківська

Скарби Ірини Свйонтек