Днями їй би виповнилося шістдесят років. 19 червня 2004 року відійшла у вічність заслужений діяч мистецтв України, модельєр Алла Дутківська, яка першою в Україні започаткувала виготовлення сценічного естрадного костюма, стилізованого на народній основі. Пропонуємо ваші увазі статтю Наталії Фещук із газети “Чернівці”, присвячену пам’яти пані Алли.
Для пересічних людей ім’я Алли Дутківської, мабуть, знайоме мало, а для когось і зовсім невідоме. Але коли говорять про таких особистостей, як Володимир Івасюк, Софія Ротару, Левко Дутківський, Василь Зінкевич та Назарій Яремчук, неодмінно треба згадувати і Дутківську. Адже всі разом вони творили нове обличчя української естради. Перші сценічні костюми для Софії Ротару і «Смерічки», зроблені Аллою Борисівною, яскраво вирізняли співаків на фоні інших естрадних виконавців. Хоча сама Дутківська завжди була на диво скромною людиною. Про свою роботу не любила розповідати: «Одна річ працювати, інша — про це говорити. Ніколи не думаєш, що твоя робота через якийсь час буде когось цікавити».
На весіллі Левка і Алли Дутківських співав хор під керівництвом автора легендарної «Черемшини»
Навчатися у Вижницьке училище прикладного мистецтва Алла Дутківська приїхала у 1966 році. Її, дівчину з Вінниці, у цьому карпатському містечку вразило все: краєвиди, місцеві жителі, їхня мова… А надто ж — тутешній народний одяг (люди часто одягали у свята вишиті сорочки, кептарики і носили тайстри). Для буковинців це було звичним явищем, а ось подільській дівчині впадала в око кожна деталь. Буковину вона полюбила назавжди — край, який потім постійно буде присутнім у її роботах.
Перший день нового, 1967, року став для Алли доленосним: вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Левко Дутківський — засновник відомого ансамблю «Смерічка» — у ті часи був для Вижниці справжнім “королем музики”. Він щойно створив біг-біт групу (одну з перших в Україні), яка серед молоді користувалася шаленою популярністю. Послухати «Смерічку» приїжджали хлопці і дівчата із сусідніх сіл та навіть із Чернівців. На танцях у Будинку культури група виконувала переважно закордонні хіти. А напередодні Нового року Дутківський написав свою першу пісню «Сніжинки падають». Її дебют відбувся у Новорічну ніч. А вже наступного дня у фойє Будинку культури зібралося ще більше молоді. Серед неї була і Алла, яка прийшла з однією із учасниць «Смерічки». Тоді Дутківський ще провів їх безкоштовно на танці, звернувши на Аллу особливу увагу. А за кілька днів вони познайомилися ближче. Закохалися одне в одного і у 1968 році одружилися. Йому було 25, а їй — 18.
Народний артист України Левко Дутківський і нині до найменшої деталі пам’ятає їхнє з Аллою весілля. Ще б пак! Адже тодішній директор Вижницького районного Будинку культури Галина Лєвіна (саме вона заснувала знаменитий на всю Україну народний ансамбль танцю «Смеречина») влаштувала для Дутківських ціле весільне шоу, на яке йшла дивитися уся Вижниця. Левко Тарасович згадує:
— Це сьогодні не є проблемою замовити на весілля лімузин або й навіть літак. А уявіть собі: 60-і роки, маленьке містечко — і весілля з таким розмахом! Почалося з того, що у моє рідне селище Кути, що неподалік Вижниці, Лєвіна прислала десять легкових машин. І ось весільний кортеж з нареченими урочисто, через підвісний міст над Черемошем, прямує до Вижниці. Ми під’їжджаємо до Будинку культури, а там — тьма народу. Вийшовши з машини, Алла всіх приголомшила своєю розкішною весільною сукнею, яку пошила собі власноруч. Дівчата не відводили від неї очей! Доріжка, що вела до вхідних дверей, була застелена червоним килимом, а обабіч стояли піонери і квітами посипали наш шлях. У цей час на балконі грав духовий оркестр. А коли ми зайшли у зал, для нас зазвучала весільна народна пісня «Стелися, барвінку» у виконанні самодіяльного хору із села Вашківці, яким керував Василь Михайлюк, автор знаменитої пісні «Черемшина». (На той час ми з Михайлюком були вже знайомі, «Смерічка» у репертуарі мала кілька його пісень).
Весілля завершилося великим банкетом у ресторані. Для молодого подружжя Дутківських це стало подією всього їхнього життя…
За сукнею для Софії Ротару з Яремчі у Вижницю відправили Василя Зінкевича
У 1970 році Дутківська закінчувала училище (відділ художнього моделювання та конструювання одягу) і готувала дипломний проект під назвою «Концертний костюм для естрадної співачки». Її роботу було високо оцінено, і невдовзі, за рішенням державної екзаменаційної комісії, відправлено на Всесоюзну виставку в Ленінград. Згодом сукня демонструватиметься на багатьох виставках прикладного мистецтва як перший зразок естрадного стилізованого одягу для професійної сцени. А через рік це вбрання стане першим сценічним костюмом Софії Ротару.
У 1971 році в Яремчі знімався перший в Україні музичний фільм «Червона рута». Режисер Роман Олексів для виконання головних ролей вибрав Софію Ротару та Василя Зінкевича. «Смерічка», яка теж у повному складі була задіяна у фільмі, вже мала сценічні костюми. А коли постало питання, у чому ж співатиме Софія, Дутківський одразу згадав про дипломний проект дружини. І тут же, посадивши Зінкевича на таксі, відправив його з Яремчі у Вижницю за костюмом для Ротару. Це справді було якесь знамення! Адже привезене плаття було пошито наче спеціально для співачки — Дутківській не довелося переробляти жодної деталі! (Хоча до цього Алла особисто Софії не знала). Довга червона сукня з двома білими вставками і вишитим, стилізованим, кептариком, аплікацією та підвісками з перлин якнайкраще відповідала характеру як самої Софії Ротару, так і її пісням, котрі вона виконувала у фільмі. Сценічний костюм з довгими, розширеними донизу рукавами, гармонійно доповнював образ Софії, особливо ж, коли вона виконувала «Сизокрилий птах» і підносила догори руки.
У Яремчі співачка і модельєр познайомилися ближче. А у перервах між зйомками весь колектив дружно святкував день народження Софії і Алли (обидві народилися у серпні). Так розпочалася творча дружба Софії Ротару і Алли Дутківської. Приязні стосунки вони підтримували весь час. Софія Ротару якось сказала: «Алла була хорошою людиною і відмінним спеціалістом. Про неї варто писати у газетах!»
Коли ансамбль «Червона рута», керований Анатолієм Євдокименком, вийшов на професійну сцену, для солістки Софії Ротару Дутківська створила довгу сукню «Черешневий гай», орнамент якої нагадував карпатські смереки. А вже досить яскраво етнографічні мотиви відчуваються у двох костюмах буковинського модельєра — спеціально для участі Софії Ротару в концертах, присвячених «Олімпіаді–80». Одну із суконь було виготовлено з білого трикотажу, а яскравим доповненням слугувала “квітка-рута”, яка червоніла на обтягнутому ліфі.
Алла Дутківська не боялася експериментувати, кожна наступна її робота не була схожа на попередню. Вона творила нову моду і водночас у сучасному костюмі демонструвала традиційну автентику. Так було і під час роботи над комплектом костюмів для ВІА «Червона рута» та її солістки Софії Ротару, коли ансамбль готувався до поїздки в Канаду, де мав презентувати естрадне мистецтво всієї України. Але вже тоді у костюмі «Писанка» Аллі Борисівні довелося поєднати західноукраїнські народні елементи зі східноукраїнськими. Модель вдалася надзвичайно яскравою, з безліччю різноманітних деталей. Це була подовжена біла сукня, на якій люрексовою і червоною нитками розшито різноманітні ромби та зигзаги. А маленький кептарик викладено жовтими перламутровими лелітками. Костюм завершували декоративні стрічки у волоссі артистки та червоні коралі на шиї. Як згадувала потім сама Софія Ротару, під час концерту у Монреалі глядачі намагалися руками доторкнутися до цього дива.
У 1991 році у Москві мав відбутися ювілейний концерт «Квіти Софії Ротару», присвячений 20-річчю її творчої діяльності. І костюми для обох відділень співачка довірила створити, звичайно ж, Дутківській.
Багато людей і до сьогодні добре пам’ятають те яскраве плаття, в якому Ротару з’явилася на головній сцені Москви. Подовжена біла шовкова сукня з модним на той час двоярусним подолом, з підкресленою лінією стегон та ліфом на бретелях. Кептароподібний блузон ледь торкався талії. Уся сукня розшита червоними лелітками. А гарним доповненням слугували білі коротенькі черевички з червоною аплікацією. У цьому платті Софія виступала у першому відділенні, коли виконувала українські естрадні пісні. Для другого Дутківська змоделювала короткий костюм з чорної шкіри у сполученні з металевим карбуванням, що відповідає окремим елементам одягу буковинців гірської місцевості. У тон були пошиті й чобітки.
Для відомої артистки Дутківська створила більше десятка моделей сценічного вбрання. Якщо йшлося про стилізований костюм, Ротару ні до кого, крім Алли, не зверталася. Бувало, працюючи над костюмом, Алла Борисівна по кілька днів перебувала у домі Софії Ротару в Ялті. Адже майстриня прислуховувалася до думки самої співачки, враховувала її побажання. Разом вони підбирали тканину, доповнення, прикраси… А шили костюми за ескізами Дутківської не лише на Буковині, а й у Львові, Києві, Сімферополі, Ризі. Більшість ідей Алли Борисівни втілювала відома буковинська майстриня Ольга Курик зі своїм колективом. Адже пошити сценічне вбрання за моделлю Дутківської — справа складна, надто ж коли йшлося про ручну вишивку. Хоча й ескіз створити, за словами самої Алли Борисівни, не так просто. «Ти вивчаєш репертуар співака, спостерігаєш за його темпераментом, поведінкою, зауважуєш особливості зовнішнього вигляду», — зізнавалася якось вона. Та у цьому плані у Дутківської особливих труднощів не було. Адже вона особисто знала і Софію Ротару, і Назарія Яремчука, і Василя Зінкевича. Останній, до речі, і сам був хорошим модельєром.
Солісти «Смерічки», як і молодий композитор Володимир Івасюк, обожнювали Аллу, вважали її ідеалом жінки.
Під час виступу «Смерічки» на концерті, присвяченому Олімпіаді–80, на костюмах артистів засвітилися… ведмедики
Робота Алли Дутківської над костюмами для «Смерічки» — це окремий етап її творчості. Шалена популярність ансамблю у 70-х роках зобов’язувала музикантів виглядати на сцені і бездоганно, і неповторно. Завдяки яскравим сценічним костюмам «Смерічку» безпомилково вирізняли серед безлічі тодішніх ВІА.
У 1970 році у Чернівцях мав відбутися республіканський фестиваль, приурочений 100-річчю з дня народження Леніна. Запросили і «Смерічку». На той час її солістами вже були Назарій Яремчук і Василь Зінкевич. Для фестивалю ансамбль підготував три твори: «Незрівняний світ краси» Дутківського, «Верба» Василь Михайлюк, автор знаменитої пісні «Черемшина». (На той час ми з Михайлюка та «Я піду в далекі гори» Івасюка. Але виконання цих естрадних пісень, в яких відчувалися фольклорні елементи, вимагало і відповідного сценічного вбрання — оригінального, але водночас із традиційним буковинським забарвленням. І за роботу над костюмами взялася Алла Дутківська у співавторстві із солістом ансамблю Василем Зінкевичем, який теж навчався у Вижницькому училищі. Для дівчат було змодельовано довгі білі сукні, які прикрашала червона аплікація з вовни, що імітувала ручну вишивку. А у костюмах солістів (за назвою «Горянка») проглядалися елементи гуцульського сардака. Після виступу «Смерічки» член журі, народний артист України Сергій Козак сказав: «Якби ансамбль у цьому вбранні пройшовся Хрещатиком, то завтра так одягалася б половина киян».
У цих же костюмах «Смерічка» виступала у Москві на «Пісні–71» і «Пісні–72». А потім — і у популярній телепередачі «Алло, ми шукаємо таланти!», яку вів Олександр Масляков і яка теж відбувалася у Москві.
У 1980 році «Смерічка» готувалася до концерту у Палаці «Україна», присвяченому олімпіаді. У комплекті костюмів «Олімпійські» Алла Дутківська вирішила якнайяскравіше продемонструвати буковинську приналежність колективу і водночас додати якийсь “олімпійський” елемент. Білі атласні костюми вокалістів були розшиті зеленими, малиновими та голубими нитками, що символізували карпатські гори. А доповнювала вбрання аплікація у вигляді оксамитового ведмедика (символу олімпіади). У його силует було вмонтовано маленькі лампочки, які засвічувалися під час виступу ансамблю. Глядачі були у захваті від цієї казкової веселки!
У колекції Дутківської є і моделі сценічних костюмів для солісток ансамблю «Черемош» — Лідії та Ауріки Ротару, соліста ВІА «Жива вода» Іво Бобула, балетної групи Заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю. Над виготовленням костюмів для сестер Ротару Дутківська працювала особисто. У цій колекції модельєр неабиякий акцент зробила на взутті: строкаті плетені шкарпетки, осучаснені постоли. А на білому тлі суконь веселкою фарб переливалися місцеві кольори — зелені, оранжеві, жовто-червоні.
Багато років, паралельно із моделюванням одягу, Алла Дутківська викладала у Чернівецькій художній школі. Чимало її учнів стали лауреатами міжнародних виставок та конкурсів. Вихованки Дутківської мріяли стати модельєрами повсякденного одягу. А ось їхню наставницю, як вона сама не раз зізнавалася, це не приваблювало ніколи. Вона творила для сцени. Та не для слави, бо була на диво скромною людиною. У 70-х роках, на піку популярності «Смерічки», про ансамбль писало багато газет. Проте Алла завжди просила свого чоловіка Левка за жодних умов не згадувати її імені. Правда, одного разу він не втримався. Якось подружжя було у гостях, і по телевізору саме співала Софія Ротару. Дутківський захоплено вигукнув: «Дивіться, та це ж Аллина сукня!» Вдома дружина ображено попросила: «Щоб ти цього більше ніколи не робив». Непідробній скромності Алли Левко Дутківський дивувався і сам. Та вона завжди казала: «Одна річ — працювати, інша — про це говорити. Ніколи не думаєш, що твоя робота через якийсь час буде когось цікавити».
Можливо, і справді сьогодні сценічні костюми модельєра Алли Дутківської комусь здадуться нецікавими і застарілими. Але їхня мистецька вартість неоціненна, бо своїм новаторством у проектуванні сценічного костюма вона здійснила справжній бум в українській естраді. Кілька років тому мистецтвознавець Міра Костишина у книзі «Український народний костюм Північної Буковини: традиції і сучасність» детально описала творчість художника-модельєра Алли Дутківської, її новизну у започаткуванні та створенні в Україні естрадного сценічного костюма, стилізованого на народній основі. Завдяки Костишиній люди більше дізналися про талановитого буковинського модельєра. А невдовзі, у 1998 році, Дутківській було присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України. Та крім цього, Алла Борисівна була ще й відмінником освіти України, протягом десяти років викладала у недільній дитячій художній школі при Свято-Миколаївському соборі.
«Та не звання головне, а пам’ять, — говорить Левко Дутківський. — Я хочу, щоби люди пам’ятали те, що робила Алла. Вірніше, ми робили. Адже це Бог так дав, що ми всі — Володя Івасюк, Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, я і Алла — зустрілися в одному місці і в один час».
Аллі Дутківській було 54 роки, коли її не стало…
Наталія Фещук
Газета «Чернівці» №24, 2005 рік.
Джерело: |
ivasyuk.org.ua |
В тему:
