“Дівчина має вміти вишивати…”

Соломія Прус захоплюється вишивкою і дарує своїм подругам картини ручної роботи.

Третє місце на Всеукраїнському конкурсі серед юних майстрів народних ремесел у номінації “Вишивка низинкою” посіла тернополянка Соломія Прус (18 р.).

Востаннє цей конкурс проводили в 2005 році. Саме тоді дівчина й стала переможницею. Тепер вона навчається в Тернопільському кооперативному торговельно-економічному коледжі на відділенні дизайну. Співрозмовниця каже, що її мрія вже частково здійснилася, адже фах дизайнера-конструктора — саме те, що їй до душі. Згодом Соломія планує вступати до одного зі столичних вузів, аби продовжити навчання.

Про своє захоплення вишивкою, як воно впливає на її життя, а також участь у конкурсі Соломія Прус розповіла нашому кореспонденту.

ЗМАГАЛАСЯ НА КОНКУРСАХ

— З чого почалося ваше захоплення вишивкою?

— З любові до Батьківщини, яку прищепила мені моя мама. Вона навчила мене любити все українське. Мама працює в школі народних ремесел, викладає діткам малярство.

— Коли відбулися перші спроби зробити щось власноруч?

— Перші спроби — шити, вишивати, малювати — були ще в садочку. В дитинстві я спостерігала за тим, що робила моя мама, і бралася за все, що мені подобалося. І це згодом підштовхнуло мене до того, що я захотіла здобути фах дизайнера.

— Мама якось заохочувала ваші захоплення?

— Так, у шкільні роки я часто брала участь у всіляких конкурсах, а вона допомагала готуватися мені до них, підказувала, що і як робити. В Тернополі я змагалася у конкурсі на виготовлення зимового букета, що проходив у натуралістичному центрі. Тричі посіла перше місце, маю дипломи. Від 8-го до 11-го класу я щороку брала участь у таких конкурсах. От цього року у школі народних ремесел до Різдва на обласному конкурсі я зайняла 1-ше місце за виготовлення дідуха і 3-тє — за шопку.

— Як сталося, що ви взяли участь у всеукраїнському конкурсі вишиванок?

— Спочатку перемогла у конкурсі, який відбувся у школі смт Великі Бірки, де я вчилася. Це було в 2005 році. Я тоді була у 9-му класі. Потім посіла перше місце в районі, далі — в області, а за місяць мені повідомили, що я перемогла і поїду в Київ, на всеукраїнський конкурс кращого майстра народних ремесел. Конкурс відбувався в еколого-натуралістичному центрі учнівської молоді. До столиці від Тернопілля поїхало троє дівчат: одна спеціалізувалася на писанкарстві, друга — на ліпленні з глини, а я — на вишивці. Дівчині, яка розмальовувала писанки, і мені присудили 3-тє місце, а іншій просто дали грамоту, жодного місця вона не посіла. Через рік знову мав відбутися такий конкурс і я хотіла брати в ньому участь. Якби я тоді зайняла призове місце, то, будучи випускницею школи, могла б вступити на державну форму навчання у будь-який столичний вуз, що спеціалізується на народній творчості. Але у 2007 році цей конкурс чомусь не відбувся і взагалі припинив своє існування.

РОЗПЛАКАЛАСЯ, БО НЕ ВСТИГАЛА

— Щоразу до конкурсу доводилося готувати нову роботу?

— Ні, всі три конкурси відбулися приблизно за три місяці, і я не мала змоги підготувати щось нове. Брала із собою вишивки, які виготовила раніше. Подушку, яку я возила на конкурс, вишивала дуже довго, приблизно два роки. Це копітка робота, а я займалася нею лише час від часу.

На конкурс у Київ я везла готові роботи, але всі учасники повинні були підтвердити своє вміння — ми мали вишити певний виріб у присутності комісії за три години. Робота мала бути повністю закінченою, інакше її не приймали. Я вишивала низинкою фартушок. І хоч почала роботу заздалегідь, ще в готелі, не встигла її завершити. Ще треба було зробити чотири види мережок і заповнити візерунок кольоровими нитками. Коли зрозуміла, що не встигну, розплакалася. Та члени журі побачили, що моя робота складна, і дозволили мені її продовжити. До речі, тоді на мене всі звернули увагу ще й тому, що я єдина приїхала у вишитих сорочці і плахті. Під час конкурсу була відкрита виставка наших робіт, і багато людей прийшло подивитися на них.

— А хто обирав для учасників візерунки?

— Кожен обирав собі сам. Я розуміла, що вишити сорочку за три години не зможу, а виготовити простеньку картинку — це не для Києва. Тому обрала собі досить складний малюнок і сподівалася, що встигну його вишити. А більшість дітей вишивали малесенькі рушнички, нескладні картинки. Я ж їхала до Києва добре підготовленою. Кожну роботу порівнювали з уже готовими, які привезли із собою учасники. Дехто привіз дуже гарні вироби, але не зміг повторити тієї техніки. Якщо вироби дуже відрізнялися, то журі не могло присудити призового місця. Усі роботи оцінювали за складністю орнаменту, підбором кольорів, наскільки “чисто” виконана робота.

— А за яким принципом ви обирали кольори для фартушка?

— Я підбирала кольори на власний смак, також враховувала, які барви є характерними для подільської вишивки. Це насамперед чорний і червоний, помаранчевий, зелений. Блакитний не властивий для Тернопілля. Орнамент теж обрала наш, місцевий. На Поділлі поширені геометричні візерунки, а, скажімо, на Полтавщині — рослинні.

— Хто вам допомагав готуватися і як?

— Моя мама, звичайно. Вона давала мені завдання, і коли я приходила зі школи, то сідала вишивати. Окрім того, я ходила своїм селом і дивилася, які візерунки у бабусь на подушках. Навіть робила собі ксерокопії малюнків. І так обрала узор для фартушка, який мені найбільше сподобався. Старалася ще вдома його відтворити.

РУШНИКАМ ТА СОРОЧЦІ — БІЛЬШЕ 100 РОКІВ

— Що то за техніка — низинка?

— В Україні у давнину застосовували до 100 технік вишивання. Низинка відома під багатьма назвами: низиння, навиворіт, низзя, сліпа, з лиця шита. Це дуже цікава техніка. Адже вишиваєш на вивороті, а візерунок виходить з лицьового боку. На голку набирають непарну кількість горизонтальних ниток і вишивають по всій ширині малюнка, починаючи від краю. Можна вишивати і від середини візерунка в один бік, а потім — в інший. Спочатку вишивають візерунок чорними нитками, а тоді цю основу заповнюють кольоровими. Ця техніка є досить легкою, бо низинкою будь-що вишити можна швидше, ніж хрестиком. Але треба бути дуже уважним — якщо хоча б раз помилитися і не туди повести голкою, “ламається” весь малюнок. Важливо також не стягувати тканину, нитка має бути вільно попущеною, щоб малюнок не вийшов “покрученим”.

— Хто вас навчив цієї техніки?

— Азів мене навчила мама. Це родинна традиція. Ще моя прабабуся вишивала низинкою. У нас збереглися речі, зроблені її руками: рушники на образи, сорочка на лляному полотні. Цим виробам — більше 100 років. У моїй родині багато творчих людей. Наприклад, мій дідусь був кравцем. Він почав шити з 14 років. Ходив до кравця у сусіднє село, босим долав кілька кілометрів, щоб навчитися добре шити. У 18-річному віці уже мав власних учнів.

— Що дає вам це захоплення?

— По-перше, я вважаю, що кожна дівчина повинна вміти вишивати, бо це є наша споконвічна традиція, українська вишивка — це справжній ексклюзив. Вона бере початок ще з часів скіфів і сарматів. По-друге, це корисно для здоров’я, адже на наших руках є багато чутливих точок, які відповідають за різні органи. Тому вишиваючи, ми оздоровлюємо власний організм. По-третє, це хобі дає мені величезне задоволення. Крім того, мої навики знадобилися мені у навчанні. Наприклад, візерунки з вишивок запозичила, коли за програмою коледжу розмальовувала писанки. Коли нам дали завдання оформити рекламну продукцію різних торгових марок, я також застосувала елементи вишивки.

ВИШИВАЄ КАРТИНИ У ПОДАРУНОК

— Ваше вміння хоч раз пригодилося вам у житті?

— Так, і не раз. Коли я стала призеркою всеукраїнського конкурсу, моя мама зробила мені сюрприз: вона подарувала три величезні папки з журналами про вишивки. То був цілий архів, погрупований тематично — вишивка до Пасхи, Різдва, Нового року, натюрморти, пейзажі та інше. Там були візерунки для скатертин, картин, серветок. З цього архіву я дізналася, як правильно вишивати хрестиком та іншими техніками і почала вдосконалювати свої навики. Тоді ж своїм однокласницям на день народження часто дарувала власні роботи. Багато хто з моїх подруг народився влітку, а в мене було чимало вільного часу, от я й вишивала для кожної ексклюзивну картинку. Я часто бувала у дівчат вдома і дивилася, якого кольору стіни у їхніх кімнатах, який інтер’єр, щоб підібрати до картини кольори. Подруги дуже тішилися з моїх подарунків. Одній з коліжанок так сподобалася моя робота, що вона подарувала мені за це велику скляну рамку для фото. Мені стало ніяково, бо та рамка була дорогою, а мій презент обійшовся в копійки. Та вона сказала: “Мені дуже приємно, що ти саме для мене вишила цю річ, старалася, робила її від душі, а не купила в магазині”. І досі вишиваю подарунки для друзів. Одна подружка навіть сказала, в яких кольорах має бути подарунок, щоб пасував до інтер’єру її кімнати. Вона хотіла картину в салатово-рожевих тонах.

— Для себе вишиваєте?

— Так. Я давно мріяла вишити собі сорочку, але щоб була не така, як у всіх. Хотіла чогось неординарного. Тепер нарешті взялася до роботи і скоро буду мати сорочку на лляному невибіленому полотні. Вона матиме три види мережок. Візерунок — у зелено-оливкових тонах. Це тепер дуже модний колір. Вбрання вишиваю хрестиком, це традиційна техніка для Поділля. Низинкою у нас завжди вишивали фартухи, спідниці, але не сорочки.

— А яку маєте мрію?

— Моя мрія вже частково збулася, адже я навчаюсь за фахом, який мені до душі. Це саме те, що мені близьке, чого я прагнула. Я буду працювати дизайнером-декоратором і зможу всі свої навики застосувати у майбутньому.