Навколо криза, а в Круповому пахне лляним полотном і бринить колискова

Тут що не хата – то вишивальниця, ткаля, співуля.

До Крупового від райцентру Дубровиці, що на Рівненщині, кілька кілометрів. Лютою віхолою по ньому пройшлися репресії, війни і чорнобилі. Але воно, попри лихоліття, лишилося острівцем справжньої України, оазою стабільності та всіляких гараздів. Тому, напевне, саме тут і досі співають дітям колискові мовою, що озивається сивиною Трипілля. Адже по один бік благенької річечки мешкають селяни, які гарували на пана. А по інший – кундвари, вільні землероби. «Кунд» з праєвропейської мови перекладається як земельний наділ. «Вар» – вода. «Крупове» – те, яке стоїть на краю. На краю прірви, що відділяє патологічний модерн від традиції, зневаженої і забутої. Яка всупереч високим технологіям пахне лляним полотном, бринить різноголоссям, квітне мереживом тканих візерунків.

«НЕ БІЙСЯ СМЕРТІ, СИНКУ. ЇЇ НЕ ІСНУЄ»

…У тісній кімнатчині, поміж лляних подушок і скатертин, Михайлик сідає поряд з бабусею Ніною за ткацький верстат.

– Бач, ниточка відходить? Значить, треба ставати на другий поножай… Ставай гарненько. Тепер прибивай ниточку. Правильно, тепер заложуй і держи. Міцненько прижми поножай і скоренько – раз-два… Міняй ногу.

Ткацький човник у незграбних дитячих руках снує зліва направо, наче лодія заповіту, корабель, що ним вирушили у вирій наші праматері, які й нині на всесвітньому «ставі» тчуть наші долі. Здебільшого нікчемні, але все одно космічні. З першого погляду недолугі, але потрібні. Потрібні Всесвіту, який на кожного з нас має свої плани.

Тут що не хата – то вишивальниця, ткаля, співуля. Матріархат у Круповому закинув доброго гака й досі тримається. Символікою пісень і тканого полотна, на якому в ромбах та трапеціях закарбувався сенс ораного поля, матінки-землі, стихій вогню і води…

– Ми хотіли запропонувати не просто зелений туризм, – каже Ніна Михайлівна, – а навчання української традиції. Наше лляне полотно не просто матерія. Це світло, день. Це сонечко, що сходить, попри все зло, яке коїться у світі. Сорок років тому нам вдалося відновити секрет поліського серпанку – лляної тканини, тоненької, наче шовк. У 1980-му ми виступали у Києві, ніхто не вірив, що «Берегиня» вбрана у ткане полотно, а не марльовку.

Таїна лляного єдвабу відома лише майстриням із Крупового. Цей одяг носили там у свята і будні, а кожна дівка на виданні мусила виткати візерунчасту сорочку для себе й нареченого. Може, саме тому в селі досі не знають, що таке розлучення, покинуті діти та решта «принад» сучасності. На жаль, льону нині на Поліссі не вирощують, користуються старими запасами, з яких на верстатах, що називаються ставами, місцеві берегині творять маленький-великий всесвіт.

КОСМІЧНІ КОРАБЛІ ПОЛІССЯ

Ніна Рабчевська сідає за став і коментує процес, що нагадує мандрівку машиною часу:
– Це човник. У нього вкладається цівочка, на яку намотуються нитки. А ось цей, як ви кажете, клубок, називається великим воротилом. Ну то як, будьмо з Богом?..
Став починає скрипіти і гойдатися, дерев’яний човник снує з боку в бік, пані Ніна у вишиваній сорочці нагадує античну мойру, яка тче полотно нашого життя і долі. А верстат перетворюється на первісний космічний інструмент, яким Всевишній (чи Всевишня?) виткав буття із небуття.

Через сад вишневий стежечка вузенька,
Там ходила дівчина Марусенька…

До бабусі туляться онуки.
– Навчіть мене, бабцю!
– Сідай, Михасю. Бери до рук човника і… ПОЛЕТІЛИ…

«МОЯ МАМА СПІВАЛИ, НАЧЕ СОПІЛКА ПЛАКАЛА!»

У народному самодіяльному колективі «Берегиня» змінилося третє покоління виконавців. Солістка ансамблю Уляна Кот знає напам’ять більш як тисячу пісень (!), тому нотує у записничку лише їх назви. Живучи біля лісу в батьківській хатині піснею і ткальним верстатом долає самотність та радіацію, від якої зжовкли сосненятка понад старим парканом.
– Няв, няв, няв… Ходи, котусю, до хати… Няв, няв, няв… От вредна ко’та! Поспівай зі мною: «Люлі, люлі, налєтєлі гулі, на окєнце сілі, дітєтко збуділі…»
Ко’та нявчить далі, просячись на руці до лавреатки «Сонячних кларнетів» і «Золотих ключів».

– Ми з мурчиком родичі, – сміється Уляна Петрівна. – Він – кіт, я – Кот. Обидва сиротинами попід лісом живемо. Нявкнем одне одному – і день мине. Питаєте, чи пісня мене рятувала? Рятувала, птасю. Война була, окопи кругом, бомби… Наша хата горєла, збіжжя горєло, телєта, свинє… Ми бігли житечком, а снаряди поперед нас вибухали. Горіло воно, чорніло, але відродилося… Нема, синочки, смерті. Саме життя – горьове, бідове, але наше. Кожен із нас те полечко до межі перейде, переступить і повернеться. Повернеться, котю, бо ми всі вертаєм додомку…

Бабця тулиться хворою спиною до теплої грубки й починає співати пісню. Неначе сповідаючись перед поколіннями, що назавше відійшли у вічність. Її подруга Ніна Михайлівна тихо-тихо, аби не сполохати вишиване безмежжя, розповідає, що навчила ткати двох доньок та невістку. Навіть онук Михайлик зацікавився ставом і попросив навчити мережити лляні візерунки.

Бо за верстатом долаються усі проблеми та неприємності, зникають образи і злість. А в закутках свідомості озиваються предки, які при святі йшли до храму у вишиваних сорочках. Розповідають, що в Круповому просто під церквою било цілюще джерело, яке з часом замулилося. Не витримало меліорації. Фізичної.

– Колись люди були мудрі, – баїть бабця Уляна, – працювали тяжко, жили у злиднях, але мали пісню. І як полечко зорати, і як його зернятком засіяти… А весільна пісня – то заповіт молодим. Заповіт цей по кількох селах тримається, але ми не загубимося по світах, не розійдемось, як гімно в ополонці. Ось послухайте…

…І ми слухаємо, вчуваючи ритм ткацького става, дихання печі, на якій маленька Улянка «переловлювала» материнські пісні і підглядала за човником, що снував туди і сюди, мережачи космічні символи стихій.

– Моя мама співали, наче сопілка плакала. Так і я, поки не було радіації, відкривала віконечко, сідала за став і починала переспівувати пташок. Коли я їх переспіваю, коли вони мене… – Уляна Петрівна бере до рук ткацький човник і починає створювати новий світ. За поножаї хапається лапками котусик, а святі на іконах на мить застигають, і саме цієї миті стають святими. Їхні суворі лики оживають, міняться під світлом короткого зимового дня, який лізе погрітися до хати крізь вузьке віконня й починає підспівувати берегиням, що притулились одна до одної попід старою грубкою…

Олександр СІНКЕВИЧ з Дубровицького району Рівненщини