16-річною школяркою тернополянка Марія Чашка присягнула на вірність цінностям культурно-просвітницького товариства “Вертеп”. Відтоді упродовж майже 18 років її життя пов’язане з пошуком, вивченням та збереженням фольклорно-етнографічної спадщини рідного краю.
Захоплення Марії Чашки це і таємниці давніх обрядів, і мистецтво читати мову вишиванок, і обертати – за допомогою українських знаків та символів – великодні писанки на родинні обереги. Ми попросили пані Марію розповісти про найцікавіше в етнографічній спадщині Тернопільського краю.
- Якщо ідеться про етнографію Тернопілля, – каже пані Марія, маємо говорити насамперед про борщівські вишиванки. Борщівчанки шили різні види сорочок: робочу, святкову, весільну, котру потім одягали і на смерть. Є на Тернопіллі унікальна заліщицька вишивка – квітами. Є село Базар, де жіночі строї мають особливий покрій…
- Знаю, що візерунок на давніх вишиванках дуже символічний. Були символи для дівочих сорочок, і для сорочок хлопцям.
- Вишиванки – то цілі послання, що дійшли до нас від прабабусь-українок із глибини віків. Манжети на рукавах, наприклад, вишивали – щоби захисти руки чоловіка – господаря і воїна. Візерунок на шиї мав захищати його голову, а візерунок на грудях – серце і душу. Дівочі сорочки вишивали оберегами, символами незайманості і чистоти. Хлопчачі – символами, які мали наділяти їх мужністю та силою. – Є ще мова писанок…
- Символи на писанках і на вишиванках перегукуються. Тернопільські писанки власне і відрізняються від славнозвісних гуцульських – символікою знаків та кольорів. Коли, наприклад, тернопільська земля потребувала дощу – наші жінки малювали на писанках грабельки… – Разом з друзями ви багато років збираєте фольклор з різних районів Тернопілля. Чи є на нього попит?
- Є. Останнім часом молодь Тернопільщини все частіше цікавиться автентичним весільним обрядом. Мене розпитують, як має відбуватися весілля. Молодята хочуть стилізувати свій одяг до народного. Цікавляться його кроєм, шукають автентичну народну вишивку.
- Знаю, що Ви виходили заміж майже так само, як у давнину наші бабусі…
- Я виходила заміж у червні 1994-го. І моє весілля справді завдяки товариству “Вертеп” відповідало українському автентичному старовинному обряду. Свій весільний одяг – Борщівського стилю ‒ я сама вишивала. Звісно, допомагали друзі-вертепівці. Одяг чоловіка виконано у Закарпатському стилі.
…В автентичному весільному обряді кожен елемент супроводжується тематичними піснями – це найцікавіше. На заручинах на Тернопіллі кладуть руки на хліб і зав’язують їх хусткою – ніде більше не бачила я такого обряду…
- Пані Маріє, знаю, що на початку 90-их вертепівці займалися переважно культурно-просвітницькою і патріотичною роботою.
- Так. Разом з товариством я їздила східними регіонами України – пропагувати українську мову і українську ідею. Люди сприймали нас переважно з великою радістю. Але було й інше. Запам’яталася поїздка в село Макарів. Громада дуже тішилася нашому приїздові – для них незвично було чути українську мову зі сцени. Але місцева влада раптом захвилювалася. Тож на другу зустріч закликали лишень кілька “перевірених” людей, для яких спілкування українською було “безпечне”. Такий от вишуканий спротив. Потім ми почали займатися збиранням фольклору, популяризацією автентичних традицій. Мали етнографічні експедиції різними районами Тернопілля. Найбільше запам’яталася поїздка в Борщівський район, в село Білівці. Там я побачила дуже гарну вишиту в борщівсьому стилі сорочку – таку, на якій рукав зашито нитками чорного кольору. І побачила дивовижний весільний головний убір – дзюмбалик. Його скомпоновано з розшитих бісером стрічок, квітів. Потім і цю борщівську сорочку, і головний убір я запозичила до свого весільного вбрання. Пригадую, мені дали приміряти дзюмбалик – подивитися, чи пасує…
- Чи залишилися ще у селах Тернопілля етнографічні і фольклорні перлини? Чи все вже вивчено, описано, розкрито?
- Наша культура настільки глибока, що вивчити все узагалі неможливо. От зараз я дуже хочу навчитися вишивати кожушки і лейбики – вони поєднують вишивку з аплікацією. Є люди, які вміють це робити, але їх дуже мало. Бувало таке, що приїжджаю в село, а мені кажуть, що от був дідусь, який умів це вишивати. Ніхто від нього не навчився, а дідусь вже помер. Маємо поспішати, поки є ще люди, які можуть передати нам безцінні речі…
Про весільний обряд Тернопілля.
Український весільний обряд Поділля, який викристалізувався впродовж віків, містить загальнослов’янські та загальноукраїнські компоненти, але разом з тим вирізняється регіональною своєрідністю.
Традиційні сценарії весільної драми розпочинається запросинами. Наречена і наречений ходять до друзів та родичів на поклони та запрошують на весілля.
Наступним і кульмінаційним етапом дошлюбних дійств є дівич-вечір. Тут відбувається обрядове відокремлення нареченої від несімейної групи молоді й починається завершальний цикл обряду, що включає зближення двох родин для схвалення шлюбу.
На вінкоплетенах плетуть вінок для нареченої, виготовляють букетики гостям, прибирають гільце, уквітчають коровай, а молода прощається з дружками. До цього ритуалу приєднався обряд заручини, що втратив свою самостійність і містить дуже архаїчні елементи.
Молодий з “почетом” в суботу зранку виїжджає по молоду. Його зупиняють на брамі. “Брама” – так називають звичай викупу нареченої. Цей обряд виявляє сполучення двох форм укладення шлюбу: договору між родами про шлюб або умисне викрадення, “умикання”, молодої.
Наступна церемонія – розплетення коси нареченої – символізує прощання з дівуванням. Цю обрядодію староста від молодої супроводжує “благословенством” для наречених перед шлюбом, що є характерним для Подільського історико-культурного регіону.
Коли звінчане подружжя наближається до приміщення, де відбуватимуться завершальні ритуали й спільна трапеза, назустріч їм виходять батьки з хлібом-сіллю.
На посад наречених заводить брат молодої, подає кінці хустини, а сам береться за середину і веде таким способом за стіл, — цей процес вказує на перехід до іншого роду.
Галина Миць
Джерело: |
Газета “ВО Свобода” |
В тему:
Під весільний вінець в українському національному вбранні
