Річанська гуня – бренд, що гріє і тіло, і душу

Сьогодні у селі Річка гуні і коцовані – не лише елемент фольклорного одягу та сувенірного промислу. Річанці й собі радо носять рідну вовняну одежу.

«Лише в Річці, ніде в інших селах не є. Тільки у нас жони ще носять гуні. Дальше, мо’, й не будуть носити, бо ніхто не знатиме робити…», – 65-річна Марія Коцур спершу не надто оптимістично оповідає про білий і пухнастий бренд свого рідного села.

Утім, не відволікається від роботи, човник з ворсистою ниткою овечої вовни бадьоро снує між нитками основи, кросна гупають, а щільне вовняне полотно стає все довшим… І здається: це не тільки вміли тут завжди – так воно й буде тривати, як оця довга-довга нитка…

Це вміння – рідне для річанок, оповідають у мальовничому селі на Міжгірщині. Нині ж Річка й зосталася єдиним у краї місцем, де ще роблять гуні і коцовані – теплий верхній одяг з овечої шерсті. Гуня – це ніби куртка зі тканого полотна, а коцованя – накидка, більш пухнаста, бо на полотно ще нав’язують ниток. Заготовки для обох цих речей мають пройти через валило – таких на гірському потічку у Річці є два.

На закарпатській Верховині у селі Річка жінки досі взимку тчуть оці гуні і коцовані, що були модні іще у їхніх прадідів, а нині коштують від сотні доларів. Сьогодні річанська гуня – не лише бажаний сувенір для туристів, але й особливий бренд села. Твердять: верховинська гуня гріє і тіло, і душу, бо ж це – справжня горянська автентика. Ткаля оповідає про методу: «Се починається з овечої шерсті - овець стригти треба, потім мити вовну, тоді чіхрати. А коли вже почесана вовна – то прясти треба на куделі, а оце – таке веретено, на нього нитка намотується, крутиться так – махається руков, на гуню так ся робит…».

Уміння виробляти на кроснах гуні Марія Коцур отримала у спадок від матері.

Далі – робота на кроснах, заснувати на яких – то справжня наука. А щоби виткати три метри полотна з овечої вовни, вправній майстрині треба щонайменше день. Уміння виробляти на кроснах це верховинське тепле вбрання пані Марія отримала у спадок від матері, як і навички прясти й шити. Колись, каже, чи не кожна річанка уміла зіткати вовну чи на одяг, чи на покривала, нині ж не всі вміють і шкарпетки плести…

На виткане пані Марією полотно іще чекатиме валило, щоправда, це коли спадуть морози – наразі давня «пральна машинка» скута кригою. Гірський потік розпушить вовну, якій відтак будуть не страшні ані холоди, ані волога. Марія Коцур розповідає: «То я ізшиваю до вороха, і несу у валило, там вода валяє його, там жінка є, яка за тим дивиться, лишаємо скільки треба. Приноситься додому, висихає і як потім – пошити треба, я сама краю і шию».

Валик, на який намотується готове полотно із кросен, потовщав за час розмови – у майстрині справа скора. Вже мало жінок пам’ятають це ремесло. Та на науку до ткалі прийшли дівчата з місцевого фольклорного гуртка. Кросна бачили, але ткати – не вміємо, – зізнаються юнки. Ганна Шимоня, керівник фольклорного гуртка, веде бесіду до майстрині: «Вижу, коцованю красну’сте виткали, а уже й гуню тчете… Дівочки, я вам казала, що такої ткалі як Марька не є в селі, аби так файно робила, я би м хотіла, аби ви ся так навчили».

Дівчата почергово приєднуються до майстрині, котра рада такій увазі. Дехто тримає намотані нитки, а хтось тим часом заграє на дримбі… Діти зі шкільного фольклорного колективу мають і свої гуні. І – знають пісні до теми, як ото хлопчаче: «куплю тобі білу гуню, бо я тебе люблю». У Річці про гуні здавна співають коломийок. Ганна Миколаївна оповідає:

- Гуні – прикраса нашої Річки. Не годиться хвалитися, але наш фольклорний гурток якраз і переймається пропагандою не залишати виробництво гунь, а навпаки – відновлювати. От бачите, наші діти мають малі гуні, а про що це говорить? Батьки думають про те, що все таки то є добре для дитини. От як у нас співають: «В полонині вітер свище, дощі допікають, айбо наші такі гуні, що не промокають». «В зимі йдемо на вечерьки гуні робити, бо без гуні в полонині не можна прожити». І це є не спроста сказано: літом ідеш – гуня легенька, легко в полонину йти, а вітри ж бо холодні, гуня захищає. Взимку – від будь-якого морозу, ніщо так не захистить як оце натуральне тепло.

Сьогодні у Річці гуні і коцовані – не лише елемент фольклорного одягу та сувенірного промислу. Річанці й собі радо носять рідну вовняну одежу.

Ганна Шимоня вже давно вбирає своїх гуртківців у теплий річанський виріб: коли лишень започаткувала колектив й дозбирувала інше фольклорне вбрання, гуні незле виручали… «Нас було у няня сім, та й була нам доля всім. Братів вчили косити, сестер – гуні робити. Гуні носять у селі і великі, і малі, бо в гуні легко ходити і роботу робити», – пані Ганна сипле річанськими співанками.

Горянська вовняна одежа – не тільки по-особливому гарна, а ще – й корисна для здоров’я, власне, як і знамениті ліжники, – наголошують річанці. «Удобноє, гарноє, теплоє», – скриплячи кроснами, веде своєї ткаля Марія, зробивши полотна вже заледве не на цілу гуню… Тим часом у Річці, де пам’ятають, що гостей вабить усе автентичне, потроху працює сільський туризм, і – планують звести гірськолижну базу й навіть обіцяють найдовші витяги у наших Карпатах… У селі сподіваються, що й пухнастий бренд принесе користь, намагаються зберегти ремесло, і заробляти на ньому. Та ще й сьогодні у Річці гуні і коцовані – не лише елемент фольклорного одягу та сувенірного промислу. Річанці й собі радо носять рідну вовняну одежу – щоправда, у будні, а до церкви, як колись, гунь і коцовань уже не вбирають. Та юна горянка Неля, якій пасує верховинське вбрання, переконана: гуня ще цілком може повернути свої позиції. «Гуня – вона означає багато для наших людей, їх тчуть у Річці по-своєму і в наших ткаль це добре виходить… Я думаю, що носіння гуні ще може бути модним…», – усміхається дівчина.

В очікуванні весни саме верховинська гуня зігріває і тіло, і душу. А ще у гірській Річці, схоже, усі дівчата вміють і грати на дримбі. Огортаючи горянку, гуня, колись виткана дбайливими руками річанської майстрині, ніби не тільки береже від холодів, а й сокотить справжній характер глибинки. Лункий звук в надвечір’ї, дівчина у пухнастій гуні, що грає на дримбі поміж засніжених гір – як утілення Верховини, яку не маємо права втратити…

Алла Хаятова, “Закарпатська правда”