Хата-вишиванка

У будинку Степана Горчука, який мешкає в селі Софіївка Дубенського району, веселе різнобарв’я, яке створюють вишивані речі — рушники, скатертини, покривала, серветки, штори і навіть ікони прикрашають дім, кожну його кімнату. Причому, всі вишиванки зроблені самим господарем, який захоплюється цим ремеслом вже 32 роки.

У дитинстві Степан спостерігав, як вишивала його мама, та й сестри бралися за це заняття. У дев’ятирічному віці він вперше взяв до рук голку.

— Якось я побачив на столі недошитого рушника, нитка якраз була заправлена в голку, от я і вирішив спробувати, — пригадує чоловік своє перше вишивання. — То якраз була неділя, коли вишивати не прийнято. Тому я заховався, щоб ніхто не бачив. Вишивка моя вдалася. Пізніше мама помітила, що нема нитки, й почала з’ясовувати, де вона поділася. То я дошив, кажу. Однак мама цього тоді всерйоз не сприйняла, і коли я пізніше сідав за вишивку, теж іноді на мене покрикувала, мовляв, що ти там розумієш, дарма тканину витрачаєш.

Може, якби був брат, зацікавився б чимось хлопчачим, пояснює своє захоплення п.Степан, і пригадує першу завершену роботу — то була серветка-доріжка, на котрій він вишив тюльпани, перев’язані синьою стрічкою. Серйозніше, зізнався п.Степан, вишивкою зайнявся після того, як взяв участь у шкільній виставці. Степан не робив таємниці зі свого нехлопчачого захоплення, однолітки знали, що він вишиває, але ніколи з нього не кепкували.

Вишиванок не продає

Нині у колекції Степана Горчука налічується більше двадцяти вишитих рушників, три пари штор, дві скатертини, понад п’ятнадцять наволочок, п’ять вишивок з молитвою «Отче наш», «Заповітом» Шевченка та портрет самого поета, покривало, серветки, а також 15 ікон. Щоправда, чотири з них автор подарував, а решта знаходиться у його хаті.

— Одна ікона зараз знаходиться в музеї Вербської школи, одну подарував своєму двоюрідному дядьку, котрий працює священиком у Луцьку, а ще дві — в Німеччині, теж у родичів, — розповідає вишивальник. — Зараз вишиваю переважно ікони. Робота над однією іконою займає приблизно півтора місяця, адже вишиваю в основному вечорами.

Кожна вишита робота знаходиться в хаті на своєму місці. На поличці у шафі лежить лише один рушник. Чоловік каже, що коли не буде місця в хаті для нової вишивки, то вивішуватиме її на місце старої, а ту складатиме у колишню мамину скриню, яка досі стоїть в оселі.

Як розповіли односельчани п.Степана, багато його рушників та серветок прикрашають місцеву церкву. Тут же чоловік і освячує свої ікони після того, як вишиє, випере, попрасує та заправить у рамки. Місцевий священик, схоже, нічого поганого з погляду церкви у вишивці ікон не вбачає, адже зауважень Степанові щодо цього жодного разу не робив.

Схеми для вишивання чоловік купує або ж позичає в інших, охочих до такого заняття. А також постійно передплачує жіночі журнали — також заради схем. Сам поки що вигадувати візерунок не брався, але не раз формував його з кількох рушників чи серветок.

— Я вишиваю лише хрестиком. Але ще дуже хочу навчитися шити гладдю, як це робить Загальська — майстриня з Верби. Ми з нею спілкуємося, і вона вже запрошувала мене на так званий урок, — розповідає, посміхаючись, чоловік. — На замовлення я не вишиваю і не продаю свої роботи, тому що потім ні грошей тих немає, ні вишивки. Але коли хтось хоче перейняти візерунок, то не відмовляю.

Заробляє на життя куховарством

Ще одним «жіночим» заняттям Степана Горчука є приготування страв. Щоправда, цим він уже заробляє на життя — працює кухарем у шкільній їдальні.

— Бути кухарем теж хотів ще зі школи, тому після її закінчення вступив до Рівненського кооперативного технічного училища. Може, тому й поєднуються в мені куховарство і вишивка, що обидва ці заняття вважаються жіночими, — роздумує п.Степан. — Після закінчення училища спочатку працював у їдальні Мирогощанського коледжу. Проте добиратися туди або винаймати там житло було незручно, тому я пішов працювати у Вербу. А після землетрусу у Вірменії у 1988 році мене направили туди на роботу — готувати для будівельників. З усього району нас, чоловіків-кухарів, було лише два. Бував я там на роботі чотири рази. Вперше їхав «добровільно-примусово», адже направляли туди в основному неодружених. А наступні рази ми вже самі намагалися туди потрапити, оскільки там можна було добре заробити. Скажімо, якщо я вдома заробляв 6570 рублів, то там за місяць нам платили п’ятсот.

Вдома п.Степан теж постійно готує сам. Він неодружений, живе з батьком і племінником, тому надіятися нема на кого — доводиться брати на себе обов’язки і кухарки, і мами. Так склалися обставини, що Степан виховує сестриного сина. Проживає хлопчик з ним із трирічного віку. А зараз уже навчається в дев’ятому класі.

— Племінник мене слухається в усьому, усе вміє робити. Хіба що за плуга поки не стає. Коли був меншим, теж брався вишивати — його роботи я досі зберігаю в окремій папці. А зараз більше часу у хлопця забирають уроки. До того ж, удень ще й по господарству роботи вистачає — воно у нас чималеньке.

Невдовзі роботи у полі закінчаться, а в хаті Горчуків знову розпочнеться сезон вишивання, котрий триває в основному зимовими вечорами. Як зазначив Степан Горчук, за вишивкою він може сидіти допізна. Бувало, що й о третій ночі лягав спати — не міг залишити незакінченим своє вишивання.

Оксана КОЛДУН.